На сьогоднішній день низка європейських держав на рівні національного законодавства не визнають не лише одностатеві шлюби, але й одностатеві партнерства (союзи). До таких належать Болгарія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, тощо. До речі, серед них є країни, які найбільш активно і самовіддано допомагають Україні у війні проти агресора – Росії. Тому зневажливо до їхнього досвіду ставитись не варто. Окремі права одностатевих пар в певних випадках визнавались національними судами цих держав, проте на даний момент відповідних актів законодавства ухвалено не було. Незважаючи на ухвалення в 2018 році Судом ЄС рішення проти Румунії щодо її обовʼязку надати правове визнання одностатевим парам, зареєстрованим в іншій державі, ця країна не поспішає і досі виконувати це рішення.

Сім’я як союз чоловіка і жінки захищається міжнародним правом, а саме стаття 12 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. передбачає: «Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб». Звісно, ця стаття не передбачає заборону легалізації одностатевих партнерств (союзів), однак на момент ухвалення цього договору іншого розуміння підстав створення сімʼї, ніж шлюб, практично не існувало. Європейський суд з прав людини не визнав факту існування консенсусу серед держав-членів Ради Європи (натомість існує лише тенденція до такого визнання) стосовно визнання для цілей імміграційних прав одностатевих стосунків «сімейним життям» (Taddeucci and McCall v. Italy, 2016, § 97) і визнання одностатевих союзів загалом (Oliari and Others v. Italy, 2015, § 178)[1]. У той же час, на думку Суду, залишаються питання, щодо яких на даний момент немає взагалі європейського консенсусу, такі як: право одностатевих пар на шлюб; визнання одностатевих шлюбів, укладених за кордоном (Orlandi and Others v. Italy, 2017, § 205)[2] .

Якщо творці проекту Закону України 9103 обґрунтовують необхідність легалізації одностатевих партнерств (союзів) в Україні прагненням захистити права представників ЛГБТ-угрупування, яка жертвує своїм життям на фронті, то тут слід відзначити таке. В цій агресивній війні кожен повинен нести тягар самопожертви: хтось віддає своє життя за Україну, хтось повинен давати нове життя ціною власного спокою, здоровʼя (а інколи і життя), свободи, тощо. Іншими словами, в умовах, коли близько 8 млн людей виїхало за межі України, рятуючись від війни, частина з яких вже ніколи не повернеться на рідну землю, а близько 13 500 осіб, цивільних і військових разом, втратили своє життя, не вимагаючи жодних пільг чи засобів захисту, потрібно поставити запитання: заради кого і в імʼя чого всі ці жертви? Згідно зі статтею 16 Конституції України, «збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави». Значить, держава повинна докласти максимум зусиль, аби підтримати народжуваність дітей – мета, яку неможливо досягти в одностатевих союзах і шлюбах.

Як зазначила одна офіційна особа, «Європейський суд з прав людини вказує, що кожна країна ЄС має надати та гарантувати одностатевим партнерам можливість реалізувати та захистити свої права в тих рамках, в яких це буде прийнятне для конкретної країни та суспільства в конкретний історичний період»[3] Справді, наразі для українського суспільства легалізація одностатевих партнерств є неприйнятною в цей конкретний історичний період. Європейський суд з прав людини визнав існування широкої свободи розсуду держав у питанні дотримання балансу між приватними та публічними інтересами[4]. Для України на шальці терезів опинилися, з одного боку, вимоги незначної верстви населення визнати їхні союзи (при цьому існують чіткі й однозначні наукові дані про згубність такого способу життя), та збереження генофонду Українського народу, з іншого. Зараз українське суспільство має визначитись, що є життєво необхідним, а що – другорядним.

Марина Медведєва, доктор юридичних наук, професор

[1] https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_LGBTI_rights_ENG.pdf, p. 20, para. 52.

[2] https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_LGBTI_rights_ENG.pdf, p. 19, para. 53.

[3] https://life.pravda.com.ua/columns/2023/03/7/253207/

[4] https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_LGBTI_rights_ENG.pdf, p. 19, para. 50.