Для багатьох священників Української Греко-Католицької Церкви о. Михайло Квятковський є вже доволі знаним. Упродовж 1996–2006 років священник служив у Богословській академії як духівник, а згодом — канцлером Патріаршої курії та суддею й головою Верховно-Архиєпископського трибуналу. Для когось він став добрим порадником у духовному зростанні, для когось — ефективним співробітником, а ще для когось — професором та викладачем. Та, попри це, залишаються люди, які є мало знайомими із його постаттю. Тож давайте це виправимо. Отець Михайло Квятковський під час Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувався 3–13 вересня 2023 року у м. Римі (Італія) радо погодився розповісти про себе та своє цікаве і сповнене довіри до Божого проводу життя.

1. Отче Михайле, насамперед вітаємо Вас із цим обранням на єпископа Нью-Вестмінстерської єпархії. Повідомлення про це сталося воно у доволі знаковий для усіх українців день — 24 серпня, у День Незалежності України. Можна сказати, що Ватикан зробив своєрідний подарунок для нас, а особливо для українців Британської Колумбії, Юкону, північно-західних територій і Нунавуту. Як Ви сприйняли цю звістку і де вона Вас застала?

Очевидно, ще це сталося несподівано. Коли до мене вперше зателефонував Блаженніший Святослав, щоби повідомити про цей вибір, я перебував у нашому парафіяльному храмі. За десять хвилин ми мали розпочати Літургію. Я побачив на телефоні, хто телефонує, і вирішив відповісти, адже не кожного дня тобі телефонує Блаженніший. Я відповів, і ми розпочали говорити. Він повідомив мені, що існує така ситуація і є така пропозиція. Ми завершили розмову і я пішов до престолу розпочинати Літургію. А в голові лунала думка: «Господи, що то буде?»

Відтак 24 серпня відбулося офіційне повідомлення. І тоді вже розпочав полагоджувати різні справи у єпархії, де служу як канцлер, і в парафії. Також мене вже запросили до участі в Синоді. І таким зараз є моє життя. Думаю, що коли вдасться усе полагодити, то воно стане спокійнішим. Хоча, не знати…

Як я це сприйняв? Кожного дня я молюся словами: «Господи, нехай буде воля Твоя». І старатимуся із Божою ласкою здійснити усе так, як цього бажає Господь.

2. Якою була Ваша перша молитва, коли Ви про це дізналися? Це була молитва подяки, прослави чи, можливо, молитва прохання Бога про поміч?

Все таки, було більше молитви прохання про поміч. Повірте мені, у той день усі молитви Літургії звучали для мене трішки по-іншому. Кожне слово торкалося душі і серця дещо глибше. Очевидно, що це доволі серйозне покликання. Я вважаю, що, реалізовуючи його, людина повинна цілковито перебувати із Господом. Кожне слово, кожна думка і кожен жест мають стати молитвою.

Так, це була молитва прохання: «Господи, допоможи». Не у розпачі, але таки «допоможи».

3. Із ким поділилися насамперед цією радістю?

Коли 24 серпня було оголошено офіційно про моє обрання, то я відразу поділився цією вісткою із родиною та парафіянами. У Канаді це оголошення відбулося раненько, десь о 05:00 год. Я також відразу сконтактував із митрополитом і кажу: «Мусимо поговорити». Він вже був повідомлений і тому погодився.

4. Нью-Вестмінстерська єпархія є доволі далеко щодо Вашого дотеперішнього місця проживання і праці. Згідно google-карт, відстань від Вінніпегу до Нью-Вестмінстера складає понад 2200 км. Чи бували Ви там до цього часу? Якими відомостями Ви володієте про цю єпархію та її вірних?

Я був там не настільки часто. Останній же мій візит був вже доволі давно. Однак, вперше я там побував ще семінаристом. Тодішній владика Єронім Химій організував програму для семінаристів. І хоч я не вчився у Канаді, адже розпочав вже свої студії у Римі, я мав можливість взяти у цьому участь. Це був для мене доволі цікавий досвід. Упродовж усього літа ми виконували певні обов’язки, мали лекції, на які владика запросив різних викладачів, приглядалися до життя єпархії. Очевидно, це не було дуже далеко, але десь навіть церкву малювали. Після цього також було кілька візитів.

Я не надто повідомлений про сучасні справи єпархії. Але ми, очевидно, чуємо і знаємо, що там відбувається. Тож маю велику надію, що будемо гарно співпрацювати зі священниками і людьми. Зараз у єпархії є також багато новоприбулих, зокрема тих, хто був змушений тікати від війни. Тож насправді вони ще далі знаходяться від своєї Батьківщини, аніж я зараз. На даний час, їх уже налічується близько 20 тис. в околицях Ванкувера. Тож це також буде цікаво, адже Церква виглядатиме вже по-іншому.

5. А якщо говорити про Ванкувер, то чим славиться це місто?

Насамперед варто сказати, що це велике місто у Канаді. Канадійці кажуть, що це доволі гарне місто із гарною провінцією. Це також великий бізнесовий центр, де присутні компанії навіть з Азії. Тож з іншої сторони, це доволі дороге для проживання місто.

6. Чи бувала у Вас вже нагода поспілкуватися із попередніми єпископами Нью-Вестмінстера — владиками Давидом Мотюком та Кеннетом Новаківським?

Я дуже радію тим, що владика Давид багато зараз допомагає. Він надає мені інформацію про те, що зараз діється в єпархії. Також вже розпочався процес приготування та переїзду до єпархії. У цьому всьому владика Давид мені багато допомагає.

Очевидно, що від владики Кена Новаківського я також багато розізнав, адже він там мешкав.

Митрополит Лаврентій є родом звідти. І він зауважив цікаву деталь. У його теперішній провінції Манітоба є багато церков, розкиданих по всій провінції. А у Британській Колумбії більшість парафій розташовано у великих містах. Тож служіння тут виглядатиме дещо інакше.

7. З 15 січня 2020 року, після переведення владики Кеннета Новаківського до Лондона, Нью-Вестмінстерська єпархія УГКЦ залишалася вакантною. Врешті, вірні цієї єпархії отримали свого духовного батька. Якими будуть Ваші перші кроки як правлячого єпископа? Що би Вам хотілося зробити насамперед?

Так, як і зараз на Синоді, я перш за все слухатиму, ітиму на зустрічі із духовенством та вірними. Саме від них я хочу дізнатися, що діється у єпархії тепер. Тож першими кроками буде знайомство із найближчими співпрацівниками. Також я би хотів відразу відвідати усі наші парафії, щоби подивитися, як виглядає їхнє життя. Не можемо забувати і про групу новоприбулих, щоб їх не віддалити від Церкви. Я сподіваюся, що усі ми будемо однією спільнотою, вирішуючи разом про те, що потрібне для нашого пасторального життя.

8. Давайте повернемося тепер до Вашої особи та Вашого життєвого шляху. Ви походите із багатодітної сім’ї українських канадійців. Ким були Ваші батьки? Яким ви запам’ятали своє дитинство, зокрема свої контакти з українською Церквою та українцями?

Я походжу із великої родини, у якій було семеро дітей. Я народився на фермі, але пробув там лише перших три тижні свого життя. Моя мама була вчителькою, а тато займався різними роботами. Спочатку він працював поблизу автозаправної станції, ремонтуючи автомобілі. Пізніше він будував будинки, а згодом вирішив вступити у семінарію. Це було вже у його пенсійні роки. Проте, ще 25 років він прослужив священником. Він висвятився у той час, коли я вже був в Україні. І що цікаво, він був священником Нью-Вестмінстерської єпархії, де служив упродовж 5 років.

Коли ж говорити про найперші контакти із Церквою, то варто зазначити, що батьки були побожними людьми. Тому Церква завжди була для нас важливою. Ми щодня молилися спільно, як одна родина. Очевидно, що щонеділі і свята ми ходили до церкви, а у Великому пості й частіше. Таким чином Церква була великою частиною мого життя. Мені дуже подобалося життя у Церкві. Ми навіть у дитинстві бавилися, переодягаючись у священників. Я справді пізнав, що таке щоденне молитовне життя.

9. Після завершення середньої освіти у Канаді, — спочатку неповна середня освіта у школі міста Брендон, і відтак повна середня освіта у коледжі Святого Володимира та Малій семінарії в Робліні (провінція Манітоба, Канада), — у 19 років ви направляєтеся у Рим для подальших духовних студій. Чим був спричинений такий вибір? Чому не продовжили свою формацію і навчання у Канаді, або хоча би у ближніх США?

Якщо чесно, то головною причиною була відсутність можливості. Адже у той час ми не мали семінарії у Канаді. Вибір стояв між Вашингтоном і Римом. Митрополит Максим Германюк радив їхати у Рим, адже у той час попасти туди було легше. Я ж сприйняв цю пропозицію дуже відкрито.

Очевидно, що мені бракувало родини і родичі, але я це пережив. Вже у скорому часі я почувався досить комфортно як у Римі загалом, так і на навчанні тут. Я пригадую собі, що коли готувався до Риму, прийшов митрополит і повідомив, що вже через 10 днів ми повинні відлітати до Риму. І це було доволі несподівано, хоч ми й обговорювали можливість навчання у семінарії Риму. Мій тодішній парох отець Давидко казав, що для навчання у семінарії потрібно їхати аж на сім років. Адже коли він вчився, у них не було змоги їздити додому, тому проводили літо у Кастель-Гандольфо. Тож прикро було прощатися із наймолодшою сестрою, адже розумів, що коли повернуся, вона мене вже не впізнає. Але, на щастя, так не було, і ми кожне літо поверталися додому.

10. Яким Ви запам’ятали навчання у Римі?

Для мене це був дуже цікавий період життя. Я дуже любив життя у колегії. Мені подобалося молитовне правило, яке не дуже практикував до цього. У перші місяці було важко орієнтуватися на молитві, важко було знайти правильну сторінку, а ще треба було знати різні гласи. Але ми навчилися. Я не хотів би казати, що це «рай на землі», адже були й важкі моменти. Навіть після третього року був момент, коли я подумав, що це не для мене, відправив додому усі книги, і вже не хотів повертатися. Але, Богу дякувати, після того я мав час на те, щоби подумати, і повернувся. Відтак завершив навчання і був висвячений на піддиякона із рук покійного архиєпископа Мирослава Марусина. Він був справді великою підтримкою для нас, завжди цікавився нашим життям і заохочував. Це було для мене позитивним.

11. Свої дияконські та священничі свячення Ви отримали із рук владики Максима Германюка. Його постать — непересічна для усієї Української Греко-Католицької Церкви. Адже він став не лише першим митрополитом Вінніпегу, але й першим митрополитом УГКЦ поза межами України. А яким Ви запам’ятали митрополита? Чого Ви від нього навчилися?

Митрополит Максим вірив у мене. Відразу після свячень він зробив мене секретарем своєї канцелярії, хоч я і був призначений на парафію сотрудником. Чого я навчився від нього? Насамперед він був важливим єпископом і серйозним дипломатом на світовому рівні. Він брав участь у різних конференціях в Римі чи в Оттаві, у конференціях римо-католицького єпископату Канади. Часто ми читали новини у пресі про його широку діяльність. Він і справді був впливовою людиною не тільки у нашій Церкві. Водночас він був добрим чоловіком як у стосунках із священниками, так і з вірними. Я з радістю пригадую ці часи.

12. У 1996 році Ви їдете для служіння в Україну. На той час Церква в Україні переживала не прості часи, адже це був своєрідний період становлення після понад 40-річного періоду переслідування і підпілля. Однак, Ви продовжували тут працювати аж до 2006 року. Що Вас мотивувало і надавало сили продовжувати служіння в Україні у цих непростих часах?

Я часто чув про Україну від своїх рідних. Мама, а навіть дідусь, який був роджений вже у Канаді, часто розповідали про неї. Тож я хотів принаймні подивитися, як виглядає Україна. Перший раз я був в Україні у 1990 році, коли відбувався з’їзд спільноти «Українська молодь — Христові» на стадіоні. Тоді з нами були Чорновіл, владика Стернюк та інші. Згодом я кілька разів був в Україні влітку, адже у 1992 році я повернувся на навчання до Риму. І влітку ми організовували різні відпочинкові табори від Львівської богословської академії. А вже з 1996 році я більш постійно перебував в Україні.

Якщо чесно, то я закохався в Україну, у життя тут та у людей. Для мене це було великою ласкою і честю бути тут. У той час я працював у Богословській академії на запрошення теперішнього владики Бориса Ґудзяка та о. Михайла Димида. Ми мали розмову, під час якої мені запропонували працю духівника. Також Блаженніший Любомир Гузар, який на той час був помічником Блаженнішого Мирослава, запросив мене до праці канцлером. Я погодився. Це були дуже цікаві часи, адже це був дуже активний момент розвитку нашої Церкви. Це було благословенням для мене брати участь у цьому всьому, до тієї міри, що мав змогу. Я навіть служив у військовій частині. Це було із тодішніми семінаристами, які тепер є у нашому Синоді — владика Степан Сус і владика Богдан Манишин. Однієї неділі вони мене запросили поїхати разом. І хоч я не був призначений до цього служіння, було надзвичайно приємно познайомитися із військовими та офіцерами.

У цей час бути канцлером було для мене надзвичайним викликом. Радісно було працювати у Католицькому університеті як духівник, а згодом і як віце-ректор з духовно-пасторальних питань. Пригадую багато чудових людей, багато можливостей. Коли я відвідував різні місця України, то сприймав це як чудо, що можу там бути. Ми з дитинства чули про Україну, а я тепер тут. Я міг не тільки бачити, але й жити і співпрацювати з людьми. Чим не чудо?

13. Коли пролунала звістка про вибір Вас на єпископа, то багато людей і з України раділи цьому. Для багатьох Ви запам’яталися. Владика Степан Сус згадував про працю з Вами у частині, владика Андрій Хім’як — про те, що саме Ви готували його до навчання у семінарії. Багато людей згадувало, а це означає, що ви запам’яталися для них чимось добрим. У чому полягає Ваш секрет?

Секрет? (сміється — ред.). Я радий був бути із ними, адже вони також є посвяченими Богові та Божій роботі. Для мене завжди було приємністю допомагати чи підтримувати, чим міг. Також я мав різні можливості мандрувати і відвідувати наші єпархії та екзархати. Ну, якщо добре мене пам’ятаєте, то слава Богу! Я радий. Я також багатьох добре пам’ятаю і шаную. Можливо, матиму тепер можливість частіше бувати в Україні.

14. Як і тоді, так і сьогодні наша Українська Греко-Католицька Церква продовжує розвиватися та зростати. Очевидно, що вибудовуються структури, творяться душпастирські стратегії, відкриваються нові парафіяльні осередки по всій країні. І водночас Церква продовжує боротися із наслідками воєнної агресії Російської Федерації проти України. Порівнюючи період Вашого служіння в Україні і теперішній історичний момент, чи вдалося Церкві чогось осягнути і розвинутися?

Я думаю, що Церква розвивається найбільш ефективним чином. Завжди у світі існують різні виклики. До прикладу, зараз маємо виклик війни. І сьогодні Церква показує себе Церквою Христовою, допомагаючи та підтримуючи людей. У часі Синоду видно, наскільки владики глибоко і сильно переживають за свою паству і людей, якими вони опікуються. Це дійсно йде від серця. Я думаю, що зараз Церква дуже добре організувалася. Я був в Україні після початку війни у 2014 році. Бачив у Львові, як Церкви намагалися гуманітарно і духовно підтримати.

Якою є Церква зараз? Очевидно, що навіть без війни, Церква завжди переживає багато викликів. Існують філософські та ідеологічні погляди, що не співпадають із Євангелієм і вченням Христової Церкви. Також заперечується сам діалог. «У нас є свої думки, а у вас — свої, але ви повинні із нами погодитися, або ж ми будемо ворогами». Сумно. Але це не перший раз в історії. Попри це, Церква в Україні розвивається, є багато єпископів, священників, є багато організацій, які бачать, що Церква йде назустріч проблемам, і тому стараються їй допомогти.

15. Повернувшись до Канади, у Вашому житті розпочався своєрідний Вінніпезький період. Ви були духівником у семінарії Святого Духа в Оттаві, настоятелем парафії Пресвятої Євхаристії, а відтак парохом церкви Покрови Пресвятої Богородиці у м. Вінніпег. Водночас здійснювали різне служіння в архиєпархіальній курії та Душпастирській раді УГКЦ. Тож, очевидно, що ви часто зустрічалися із людьми. Як сьогодні виглядає український емігрант у Канаді? Чи він зазвичай займається? І чи перебуває у взаєминах із іншими українцями, українськими осередками, українською Церквою?

Коли я погоджувався служити духівником у семінарії, я був переконаний, що це триватиме лише один рік і я повернуся назад до Львова. Відтак я довідався, що один рік неможливо, а треба залишатися хоча би на три. Згодом митрополит Лаврентій повідомив мені, що є певні потреби в архиєпархії. Розуміючи це, я погодився, і мав нагоду працювати аж дотепер.

Коли ж говорити про теперішню хвилю емігрантів та біженців, то їх є тисячі. Але неможливо говорити про те, що наші парафії вибухнули. У залежності від обставин, деякі парафії таки зросли. Для нас це можливість заохочувати парафії приймати цих людей до себе. Але у таких великих містах як Вінніпег, це не настільки просто, адже вони мусять знайти себе, працю, засоби для життя, і зрештою, саму дорогу до Церкви. Думаю, що Церква гарно себе показала, зокрема свою готовність приймати і допомагати. Вони це розуміють, і коли матимуть певні духовні потреби, вони знатимуть, де можна знайти поміч, підтримку, задоволення.

Вже з перших хвиль еміграції більше 100 років тому, наші люди проявили себе працьовитими. Вони не могли сісти і жебракувати, прохаючи про допомогу. Вони самостійно бралися шукати можливості. Цікаво чути про те, що інколи наші люди навіть не приймають допомоги від держави. Такими є наші люди, і їх видно відразу. Чи вони там залишаться? Очевидно, що я радітиму, якщо вони повернуться в Україну, додому, щоби відновлювати свою державу. Але й приємним є те, що вони зараз перебувають у Канаді і роблять свій внесок, будують краще життя.

16. Очевидно, що служіння єпископа — це не лише про сьогодні, але й про завтра. Це служіння покликане зберегти скарб віри та передати його майбутнім поколінням. Тож якою Ви бачите Українську Католицьку Церкву у Канаді за 15–20 років?

Важко говорити про це зараз. Очевидно, що наша Церква буде. Вона багато працюватиме. Як? Це вже залежатиме від держави та обставин. Ми це бачимо у світовій історії Церкви. У певний час в Україні було переслідування, відтак ми вийшли, а тепер маємо нові виклики. У той же час Церква швидко розвивається у Південній Америці та Африці. А де є наші люди? Сьогодні можемо казати про те, що вони усюди. Тож багато залежить від обставин. Але що є головним? Ми повинні навчитися бути вірними навіть у темних моментах, — чи то в особистій кризі, чи у кризі народу, як це є зараз в Україні, коли нас знищують росіяни. Увесь світ досі не розуміє, чому це було потрібним у XXI столітті. Тож бути вірними! Секрет цього полягає у тому, щоби завжди бути ближче до Господа, до Його навчання і знати, що Він є присутнім. Ми маємо відкрити очі, щоб Його побачити у нашому житті, у сім’ї та родині. Це дарує нам відповіді і поміч у житті.

Короткий бліц

1. Коли прокидаєтеся, якою є перша дія вранці?

Стараюся, щоб це була молитва: «Господи, поможи. Віддаю Тобі усі свої думки, дії та ситуації сьогодні. Допоможи мені бути таким священником, яким Ти очікуєш від мене». Очевидно, що бувають і ранки, коли вигукуєш: «Ох, новий день. Треба вставати!» (сміється — ред.)

2. Чому надаєте перевагу: спокійний розмірений ранок чи миттєве входження в активний день?

Чесно, я люблю спокійні ранки, коли все йде повільно і розмірено. Зрозуміло, що до цього додається графік чи то на парафії, а чи праці. Завжди є молитва у храмі, кава, і рухаємося вперед.

3. Остання прочитана книга.

Останню прочитану мною книгу мені подарувала мама. У ній йдеться про духовне життя, про життя у Христі та Євхаристію, але не можу пригадати її назви. Тож перепрошую за це. Правда, я таки частіше полюбляю читати статті. Особливо, коли маю повільні ранки, то читаю не лише новини, але й статті про сучасну ситуацію у Церкві від різних католицьких авторів, про їхнє трактування та рішення щодо викликів.

4. Чи маєте домашніх улюбленців? Як їх називаєте?

Ні, зараз не маю. Мої брат і сестра мають котиків. І я би хотів мати. Але я їм би співчував, бо я би їх просто не впильнував.

5. Які три риси характеру найбільше цінуєте в інших людях?

Позитивний погляд на життя та різні ситуації. Очевидно, що трапляються складні ситуації, але щоби це не було постійним станом людини: «і це погано, і то», «і біда мені». Ми всі так думаємо, але не постійно. Також мені подобається, коли люди готові слухати, йти назустріч, готові співпрацювати заради спільної цілі чи то парафії, а чи заради Церкви.

6. Вірш із Святого Письма, який зараз Вас супроводжує найбільше.

Дуже важливим моментом для мене зараз є Благовіщення, коли до неї прийшов ангел і сказав, що не я тебе кличу, але Господь. І вона сказала «Так». Чому вона каже «так»? Тому що цього у неї просить Господь. Чи вона знає, що це означає? Напевно, що ні. І це є дуже сильно.

Також знаковим для мене є 6 розділ Євангелія від Йоана про Євхаристію, про те, як Господь є постійно присутнім із нами через Євхаристію, щоби ми мали життя.

А загалом усе Євангеліє є позитивним.

7. Чи маєте певні хобі?

Я трішки люблю мистецтво. Також мені доволі цікаво працювати на комп’ютері із фотографіями та зображеннями.

8. Якому виду спорту надаєте перевагу?

Час від часу я виходжу на прогулянку задля того, щоби більше рухатися. Але визнаю, що потрібно більше приділяти часу для цього.