Справді, приклади праведного митрополита Андрея Шептицького та його наступника патріарха Йосипа Сліпого у відстоюванні прав українського народу і Церкви значать дуже багато. Обидва очільники УГКЦ — символи українства як на загальноукраїнському, так і на світовому рівні. І важливо, що вони були не одинокими: історія України та Церкви налічує тисячі жертовних людей, які всі свої сили віддавали на добро ближніх.

До цієї когорти належить і малознаний серед загалу уродженець містечка Збараж на Тернопільщині Іван Прашко — перший греко-католицький український єпископ в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, один із найближчих сотрудників патріарха Йосифа Сліпого. Аналіз того, як Іван Прашко цілеспрямовано втілював християнські й українські ідеали у складних умовах діаспори після Другої світової війни, показує його водночас як великого ідеаліста і вдумливого стратега.

Про владику Івана в «Історіях з історії УГКЦ» розповідає п. Володимир Мороз — науковий співробітник Інституту історії Церкви Українського католицького університету, головний редактор журналу «Патріярхат».

Дитинство у Збаражі та двоюрідний брат Дмитро

Майбутній ієрарх народився 1 травня 1914 року, тобто напередодні початку Першої світової війни. Його батьки — Василь та Марія Прашки — були свідомими українцями, чесними людьми, господарями — ґаздами, як тоді казали. Немовля охрестив у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Збаражі о. Степан Тесля. Хресним батьком став Семен Клячківський.

Мати Івана Прашка і дружина Семена, Текля, були рідними сестрами. Тож Іван Прашко і на кілька років старший син Клячківських, Дмитро — провідний керівник ОУН та один з організаторів УПА-Північ Клим Савур — двоюрідні брати. Ще дітьми вони стали дуже близькими. Семен Клячківський загинув як вояк УГА 1918 року, і Текля Клячківська зі сином жили в домі родичів, Прашків.

Долі братів, Івана та Дмитра, склалися по-різному. Дмитро — Клим Савур, загинув у лютому 1945 року в бою з переважальними силами НКВС біля Оржівських хуторів Клеванського району на Рівненщині. Іван, який відчував покликання до священства, пішов своїм шляхом, але все життя збирав і шанував пам’ять про свого брата-героя.

Отож, закінчивши Збаразьку гімназію, Іван Прашко вступив до Львівської духовної семінарії Святого Духа. Ще в гімназії мав нагоду приєднатися до Марійського товариства — спільноти, якою у Збаражі опікувався греко-католицький катехит о. Йосиф Кодельський. У розмовах із цим духівником, у прощах до Зарваниці Іван Прашко зростав духовно. При цьому юнак любив футбол, грав за команду Збаража, любив і велосипед — часто їздив зі Збаража до Львова (а це — 150 км). У 1934 році став студентом філософського факультету Львівської богословської академії, де слухав лекції отця ректора і майбутнього патріарха Йосифа Сліпого.

Рим до- і повоєнний: навчання та порятунок біженців

Після закінчення академії 1937 року митрополит Андрей Шептицький скерував здібного юнака на навчання в Папський університет Урбаніанум у Римі. 2 квітня 1939 року Іван Прашко отримав священничі свячення з рук Крижевецького єпископа Діонізія Наряді, свідомого українця, владики Карпатської України. Далі, уже як священник, Іван Прашко продовжив навчання у Папському східному інституті: у 1944 році захистив дисертацію латинською мовою на тему «Руська (Українська — ред.) Католицька Церква в часи опорожненого престолу 1655–1665 років» і здобув ступінь доктора філософії.

В Італії о. Іван Прашко мав і багато іншої праці. У 1944–1950 роках працював у Допомоговому комітеті в Італії. Відвідував полонених вояків дивізії «Галичина» у таборі в Ріміні, українців — у таборі для вояків німецької армії генерала Андерса. Це були переважно молоді люди 25–35 років, і багатьом із них о. Іван допоміг не пропасти в повоєнному світі.

Іван Прашко врятував дуже багато українських утікачів від комуністичного режиму — так званих Ді-Пі, які перебували під загрозою примусового переміщення в срср, тобто в тюрми і табори. Отець Іван сприяв тому, щоб вони змогли виїхати у країни вільного світу, зокрема до Австралії. І в 1950 році й сам зголосився поїхати до Австралії як душпастир.

Австралія — нове місце життя

Прибувши до Австралії, о. Іван діяв дуже активно — гуртував розсіяних людей, засновував нові церковні громади, підтримував будівництво храмів, організовував українські суботні школи й осередки українських церковно-громадських товариств. Це дало можливість запобігти повній асиміляції українців на нових поселеннях, зберегти українську ідентичність. Уже будучи на континенті, о. Іван продовжував допомагати ДіПі — українцям другої потужної хвилі еміграції, дістатися до Австралії, де можна було позбутися страху бути депортованими до вже закритого тоталітарного срср повоєнних часів і початку «холодної війни».

Цю працю та наснагу українського священника побачили в Римі. І 1958 року папа Пій ХІІ утворив греко-католицький екзархат для українців Австралії, Нової Зеландії та Океанії. А 19 жовтня 1958 року митрополит Максим Германюк разом з архиєпископом Іваном Бучком та єпископом Ізидором Борецьким уділили о. Іванові Пашку єпископське свячення. Відбулося це в римо-католицькій катедрі Святого Патрика у Мельбурні. Того самого року в Мельбурні заклали наріжний камінь греко-католицького собору Святих апостолів Петра і Павла. І владика Іван очолив цей новостворений Апостольський екзархат.

Сотрудник патріарха Йосифа Сліпого

У лютому 1963 року Главу УГКЦ Йосифа Сліпого вдалося визволити після 18 років радянських таборів: його фактично депортували з срср. Єпископ Іван став одним із його найближчих співпрацівників у прагненнях патріарха згуртувати розсіяну по світу українську діаспору і Церкву. Владика Іван брав участь у чотирьох сесіях Другого Ватиканського Собору і завжди був поряд зі своїм патріархом, навіть якщо доводилося долати буквально пів Земної кулі — з Австралії до Європи.

«Мені дуже трудно і коштовно вибиратися на з’їзд єпископів, але на це нема ради. Я вважаю, що ми повинні відбути на з’їзд у Римі у листопаді 1967 року. А до того ще припадає 100-річчя канонізації святого Йосафата», — пише він в одному з листів до патріарха Йосифа. Із цього ж листа: «Формація світських апостолів. Ми маємо багато добрих побожних людей, добрих захристиян, диригентів хорів, але нам дуже потрібно і ми маємо дуже мало правдивих світських апостолів».

Вже у 1960-х роках патріарх Йосиф Сліпий і єпископ Іван Прашко дбали про підготовку до відзначення 1000-річчя Хрещення Руси. Дбали і про друк українських книжок, бо вірили, що комунізм неодмінно впаде й окупаційний режим в Україні — теж. І подібних прикладів далекоглядності церковних ієрархів — багато. Патріарх Йосиф радо їхав до австралійської пастви, а єпископ Іван радо його приймав.

Мельбурнська катедра і налагодження життя єпархії

Резиденція австралійського владики була при катедральному соборі Святих Петра і Павла Мельбурні. У 1969 році єпископ Іван Прашко звернувся до відомого художника Святослава Гординського, щоби він допоміг в оздобленні храму. У 1986 році владика Іван також запросив Бориса Макаренка і його нью-йоркську школу закінчити розпис середини собору. Їм у цьому допомагали численні художники. Єпископ Іван зумів згуртувати цілу плеяду митців для оздоблення головного греко-католицького храму української діаспори в Австралії. При соборі заснували музей, доглядачем фондів якого став о. Зенон Хоркавий, який також брав участь в оздобленні собору.

Окрема сторінка діяльності владики Івана — запрошення до Австралії сестер василіанок. Сестри прибули туди 1966 року з Аргентини. До пункту призначення черниці добиралися через Рим, де зустрілися з патріархом Йосифом Сліпим. 28 березня 1967 року вони вже були в Сіднеї, де розпочали свій апостолят. У 1970 році сестри василіанки заснували монастир у Мельбурні (Австралія), а 1977 року — в Аделаїді (Австралія). Тепер їхні обителі є у Норт Мельбурні, Вейвілі та Лідкомбі (всі — в Австралії).

У 1982 році святий папа Іван Павло ІІ підніс Австралійський екзархат до статусу єпархії. Це було закріпленням великого зростання Церкви. Кількість вірних в екзархаті на тоді нараховувала 32 тисячі 500 осіб. Працьовитість і заслуги владики Івана визнала й світська влада — 1 січня 1982 року його нагородили орденом Британської імперії. У 1992 році ієрарх пішов на емеритуру, передавши єпархію в урядування своєму наступнику, отцю василіанину з Канади, єпископу Петрові Стасюку. Але й на емеритурі владика активно дбав про розвиток твореної ним спільноти.

Повертання в Україну — знов і знов

«Владика сповідував, що духовне життя — це поєднання любові до Бога і свого народу, своєї Батьківщини. Він віддавав перевагу вірі дієвій, активній, яка веде до спасіння душі й визволення народу з ярма неволі», — каже парох однієї із Збаразьких парафій УГКЦ о. Михайло Бедрій.

До Збаража владика Іван зміг уперше приїхати тільки 1967 року, через 2 роки після смерті своєї матері. Вона вишила своєму синові обрус, який не встигла передати при житті, і його передали йому люди.

Потім бував в Україні у 1973, 1979, 1984, 1988, 1991 і 1992 роках, душпастирював на рідних теренах. Був членом НТШ та Українського історичного товариства. Перебуваючи в Україні в усі ці роки, збирав матеріали до історії життя і загибелі свого брата Дмитра Клячківського (Клима Савура). На початках незалежності України ініціював встановлення пам’ятника йому в рідному Збаражі. У 1995 році, коли відкривали цей пам’ятник, владика Іван приїхати не зміг, бо хворів.

Вічна і вдячна пам’ять

Великий однодумець патріарха Йосифа пішов у засвіти 28 січня 2001 року. Похований у катедральному соборі своєї єпархії в Мельбурні.

У 2021 році в Україні та діаспорі вшанували владику у 20-ту річницю його смерті. Тоді випустили меморіальні марки із фотографією Івана Прашка як пам’ять про душпастиря, який як міг працював для свого народу в «темні часи», коли люди потребували цього найбільше.