Сьогодні у Львові поховали видатного науковця та християнина, історика та археолога Андрія Филипчука. Він загинув 2 лютого на війні з російським окупантом. За кілька днів до того з ним мав нагоду зустрітись священник і капелан Віталій Барабаш, з яким вони багато років приятелювали.

- Днями Львів і певні кола сколихнула звістка про загибель на фронті Андрія Филипчука – науковця, історика, археолога. Знаю, що Ви були з ним знайомі…

Так, ми були не тільки знайомі, він був моїм приятелем вже більше 10 років. Моя остання поїздка була не лише поїздкою до підрозділу, де служать мешканці нашої золочівської громади, але я також мав домовленість, щоб приїхати до Андрія і зустрітись з ним та послужити для його підрозділу.

Дивним та випадковим збігом обставин було те, що безпосередній військовий командир, який відповідав за мою місію там на сході, запропонував першим ділом поїхати до мого друга Андрія у 62-ий батальйон. І в неділю, 29 січня, мені виділили машину, щоб наступного дня поїхати туди. Коли ми зустрілись з Андрієм і його підрозділом, то, як це звичайно у традиційних львівських товариствах, випили по горнятку доброї кави і поговорили. Мали коротку науку, розмову про приготування до Літургії, відтак Службу Божу, під час якої Андрій та інші військові скористались з Тайни Сповіді і Євхаристії. Ми ще трохи поспілкувались і були змушені скоро від’їхати, бо не мали можливості довше там затриматись.

- Розкажіть трохи детальніше про цю вашу зустріч, яка виявилась останньою.

Ця зустріч була досить експресивна з боку Андрія, хлопці перебували в досить «гарячому» місці, на їхній лінії фронту були інтенсивні обстріли. І в мене було враження, як і під час попередніх зустрічей з Андрієм в часі війни, що він спішить щось сказати, договорити, доробити, ще чимось поділитись. І коли ми робили спільну фотографію на завершення зустрічі, в мене склалось враження, що це остання наша зустріч, але я це всіма силами відкидав. І коли через кілька днів після того прийшла звістка про те, що Андрій загинув, я зрозумів, що метою моєї поїздки було не доставити вантажний автомобіль, якого потребували і довший час очікували в іншому підрозділі, і навіть не та духовна допомога, яку я через молитву і Святі Тайни робив у золочівському батальйоні. Але найважливіше, заради чого я опинився там – це надати останню послугу від Церкви Андрієві і його побратимам.

- Яким Андрій Филипчук запам’ятається Вам? 

Андрій, як людина і науковець, був дуже щирим і відкритим. Коли я думав що написати про нього після загибелі, читав різні дописи у Фейсбуці про нього від його цивільних знайомих та побратимів. Мені важко було написати щось, щоб виразити суть яким був Андрій. І тоді я побачив фото Андрія, як він проводить екскурсію, і пригадав притаманну йому поставу – особи, з легка нахиленими грудьми до того, до кого він говорить, і його жести, постава, увага і експресія, з якими він подавав інформацію про те чи інше місце та події – було настільки живим і вводило в таїнство якогось історичного періоду, що просто переносило слухачів у реальне місце подій. В церковній термінології є термін «зікерон» (гр. Ζικερον - уприсутнення, усучаснення), от Андрій «зікеронив» історію, культурні моменти, про які розповідав. Він мав цей глибокий талант від Бога – вміти донести і розказати людям.

І він був також дуже уважний тоді, коли слухав когось іншого. Пригадую наші довгі розмови із покійним о. Орестом Вільчинським, який власне познайомив мене з Андрієм. Коли Андрій слухав, він наче висмоктував, вибирав інформацію; він хотів наповнитись в повному обсязі знанням і досвідом свого співрозмовника. Він хотів пізнати те, що йому розказували, не для того, щоб «поставити у якийсь файлик», але щоб одразу включити у свій світогляд, яким він жив і керувався.

Андрій був тим, хто вмів говорити і вмів слухати. Оце його вміння він використовував і для науки, і для суспільного служіння, і для побудови родинних стосунків, і для стосунків з Богом. Він на 100% віддавався тій справі, якою на той час займався. Я переконаний, що ці його властивості Бог використовував для якісного служіння Богові, родині і народові.

- Як Ви відреагували на Андрієве рішення піти воювати?

З перших днів, коли я довідався, що Андрій пішов на війну – він дзвонив порадитись перед тим, як зголоситись добровольцем – я не здивувався з цього його рішення. Бо людина, яка стільки зробила у духовній і науковій боротьбі за нашу незалежність, свободу і етнічно-культурну ідентичність та звільнення від московських стереотипів і міфів, якими забруднена наша історія, не міг залишитись осторонь, коли прийшов той самий ворог в новому часі на нашу землю. Він не міг залишитись осторонь, як лицар, порядний громадянин, християнин, сім’янин, який дуже віддано і глибоко любив свою сім’ю. Тому став серед добровольців, які з перших днів стали на захист батьківщини. Я переконаний, що Бог, який дав йому так багато талантів і вмінь, на місці його служіння багато скористав, скористався ним для багатьох справ.

- Впродовж війни ви кілька разів зустрічались. Чи можете сказати як Андрій змінився за цей час?

Кажуть, що війна людей ламає. Так, є люди, які на війні ламаються, але я б сказав, що навіть аналізуючи Андрія чи багатьох моїх знайомих на війні, війна не ламає, а є каталізатором, який пришвидшує і уякіснює людську сутність. На війні слабкі люди стають ще слабшими, сильні – сильнішими, погані – гіршими навіть тоді, коли стоять під прапором добра, а добрі мають можливість стати ще кращими.

От Андрій був тим, хто не тільки не зламався на війні. Всі ті обставини дали можливість йому стати тим, хто сам стояв і дозволяв людям навколо себе опиратися. На війні він був Божим свідком правди. Силу бути таким йому давала не тільки особиста молитва з Богом, але й передусім щоденне читання Святого Письма (це часто випливало із наших спільних розмов). Він був людиною, який мав свій план, який у молитві узгоджував та корегував з Богом. Знаю, що свій вільний час він проводив за читанням Святого Письма, у молитві, у науці – продовжував самоосвіту, і займався спортом. Тобто він працював на духовному, фізичному та раціональному, душевному рівні. Війна не вплинула на нього, щоб якусь сферу занедбати, а віддатись іншій. Він цілісно дозволяв Богові робити його здоровою, новою людиною.

- Відомо, що Андрієвим життєвим принципом було «Бог, сім’я, Україна»…

Так, це життєве кредо, висловлене видатним українським археологом Іваном Старчуком: «Пріоритети в житті це: Бог, сім’я і Україна». Воно було принципом в житті Михайла Филипчука (Андрієвого батька) і самого Андрія. Для нього Бог справді був на першому місці, його віра не була якась зматкобожено-магічна, а фундаментально оперта на Слові Божому. Він завжди шукав підживлення своєї віри через читання Божого Слова і науки Церкви. Його віра була настільки ж ґрунтовною, як і його знання історії, культури нашої України і Галичини зокрема.

Не можна не згадати про Андрія як людину сімейну. Для нього сім’я не була якимось черговий атрибутом, а була одним із тих трьох каменів, на яких базувалось його життя і сутність. Хочу сказати, що я знаю багато побожних сімей і чоловіків, але я ніде не бачив щоб хтось так мужньо і чуттєво водночас, з глибокою повагою ставився до своєї сім’ї, своєї дружини. Я б сказав, що у нього була максимальна чоловіча ніжність, яку може чоловік мати до жінки. Коли Андрій згадував про дружину, в нього було якесь особливе світло в очах, якого бракує нам, чоловікам, бо ми зазвичай вміємо  бути або дуже мужніми, або дуже емоційними. В нього був здоровий баланс, до якого мав би прагнути кожен чоловік у ставленні до своєї сім’ї і дружини. І, знову ж таки, таке ставлення було оперте на християнському розумінні шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою, який з’єднаний і започаткований в просторі і часі, але виховує людину до повноти Божої дитини. Андрієва любов і ставлення до сім’ї є таким необхідним взірцем для сучасних чоловіків.

- Отче, від таких втрат нам не легко приходити до тями; горе від смерті близьких є дуже болючим. Як давати з тим раду?

По-людськи залікувати рану від втрати кожної людини, а особливо настільки багатогранної і цілісної особистості, є неможливо. Але що неможливо в людей – можливо в Бога, як казав наш Божественний Спаситель. Бог, як Батько і Творець, маючи ніжний доступ до наших сердець, має всі ресурси для лікування найтяжчих ран. Він залишив нам у Церкві тайну зцілення та Божої присутності Сина свого у Пресвятій Євхаристії. І коли ми цього Христа не тільки приймаємо тілесно і видимо, але через віру дозволяємо Йому торкнутись нашої рани, то вона буде ефективно і делікатно перемінена за прикладом Його святих ран. Знаки залишаться, але це будуть не знаки болю, а знаки слави. Тому з кожним болем, отриманим на цій війні, нам як християнам, треба адорувати Христа розіп’ятого і Христа воскреслого, за якими в Дусі Святому ми не тільки побачимо біль і трагедію, але і станемо учасниками Його перемоги.

Так, серце стискається, бо нам бракує Андрія і таких людей як він. І справді чуємо зараз, що гине цвіт нашої нації, цвіт, який міг би принести ще більший плід для добра нашого народу і Церкви. Але коли Бог когось кличе, то має на це якийсь свій план, і коли забирає кращих, то нам, які залишилися, перекладає на плечі не тільки їхній образ як приклад для наслідування, але й продовження їхньої справи

По-людськи, наше серце болить, бо нам вирвано людину, яка займала вагоме місце у житті тих, хто його знав. Але Бог, який має плани на кожного з нас, покликавши до вічності когось з таких лицарів духу і героїв сучасності - як навчає нас Католицька Церква про спілкування святих - дає їм більші можливості провадити боротьбу і бути ефективними союзниками у цій боротьбі і надалі. Думаю, що героям, які провадили чеснотливе життя і героїчно віддали його, Бог з вічності дасть можливість зробити значно більше, ніж вони могли зробити тут, стримуючи своїм тілом російську навалу.

На фото: Андрій Филипчук та о. Віталій під час останньої зустрічі

Розмовляла Христина Букіна,

"Католицький оглядач"