З ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ говоримо про те, як широкомасштабне вторгнення вплинуло на життя формаційного осередку майбутніх священників, і про те, до яких викликів повинні готуватися майбутні душпастирі. «Молитва – це, напевно, наша найбільша і найсильніша зброя, яку ми маємо станом на сьогодні», – підкреслює він.

«Нас у семінарії не вчили, як душпастирювати в умовах війни. Ми, натомість, покликані допомогти майбутнім пастирям приготуватися до нових викликів, які на них чекають, зокрема в тому, що стосується супроводу людей, які пережили втрату близької особи». На цьому наголошує о. Ігор Бойко, Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа Української Греко-Католицької Церкви. Від 12 до 14 лютого 2024 року священник перебував у Римі, де брав участь у пленарній зустрічі Папської академії «За життя». Після завершення асамблеї він відповів на запрошення нашої редакції та розповів про сьогоднішнє життя семінарії.

Отче, розкажіть, будь ласка, про те, як живе семінарія в час війни. Наскільки війна торкається її життя, змінює різні аспекти?

В Львівській Духовній семінарії Святого Духа на сьогодні навчальний процес, формаційний процес і молитовне життя відбуваються в звичайному ритмі. Коли в 2022 році, в лютому, розпочалося повномасштабне вторгнення, ми на короткий час зупинили навчання в семінарії, оскільки не знали, як будуть розвиватися події. Батьки семінаристів також були стурбовані, тому ми прийняли таке рішення, що той, хто хоче, може повернутися додому, але хто хоче, може залишитися в семінарії. І дуже швидко налагодилася тісна волонтерська співпраця: багато семінаристів були задіяні в різних добрих справах, які розпочалися. Але потім ми прийняли рішення, що семінаристи можуть повернутися на навчання в семінарію. Треба було дотримуватися різних правил безпеки, які діяли в той час, сходити в бомбосховище, коли були тривоги, але тим не менше, навчальний і формаційний процес триває, навчання відбувається в звичному порядку.

І, звичайно, ми молимося. Я думаю, що це, напевно, наша найбільша і найсильніша зброя, яку ми маємо станом на сьогодні. Я кожного дня, коли я приходжу до нашого храму в шостій годині ранку, то завжди починаю з цього: «Боже, я не знаю, що в цей день буде відбуватися, але я Тебе дуже прошу: захищай усіх наших захисників, дай їм силу, дай здоров'я, бережи наші міста і села від ракет і дронів, які будуть сьогодні випущені росіянами на Україну, щоб було якомога менше втрат і якомога менше жертв, якомога менше руйнувань». І я думаю, що це те, що ми можемо робити, і те, що ми повинні робити. Бо ми як Церква, як духовенство, не маємо іншої зброї, щоби протистояти у цій війні добра проти зла.

Я зустрічав італійських журналістів, які, приїжджаючи з Харкова, мені казали: «Отче, все, що ми побачили, показує, що це диявольські діяння, що за тим всім, що ми бачимо, нема якоїсь людської логіки. Чому нищиться мирне населення, чому бомбардують школи, чому обстрілюють університети, медичні заклади?». Є багато дітей, які гинуть в Харкові, нещодавно ціла сім'я – чоловік, дружина і троє дітей. І ти думаєш: насправді, за цією логікою такої ненависті до українського народу, єдине, що може протистояти, це наш захист, це боротьба, захист нашої землі, стримати нашого ворога навіть зі зброєю в руках. Бо іншого способу ми не маємо.

Тут, в Римі, до мене підходили сотні людей з різних країн світу – Аргентини, Японії, Америки, з цілої Європи – які мені казали: «Ми молимося за вас». І я думаю, що сьогодні ми стоїмо, ми незламні саме тому, що світ молиться разом з нами. І коли відчуваєш цю солідарність, цю підтримку всіх людей, то через які би труднощі ми не переходили, я вірю, що в тому всьому Бог є з нами. Можливо, важко знайти Бога в цьому. Можливо, багато людей собі ставить питання: «Де є Бог? Чому Він не втрутиться? Чому Він не зупинить цю війну, якщо Він є? Чому Він відтягує цей час?». Я вірю, що Бог чує всі наші молитви. В Святому Письмі є багато моментів, коли Господь не відразу реагує на прохання. Навіть жінці, яка мала дочку, опановану злим духом, і яка просить про її оздоровлення, Він не відповідає відразу, а потім навіть каже: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Мабуть, хтось, таке почувши, міг би піти геть розчарований… Але Він чекає, щоб віра тієї жінки зростала, щоб закріплювалася, стала сильнішою…

Я думаю, що сьогодні багато цінностей змінюється. Про це говорять люди, яких я зустрічав під час гуманітарних місій, наприклад, в Харкові, в Херсоні, в деокупованих селах. Вони кажуть, що якщо перед тим для них було важливо мати будинок, машину, бути забезпеченими, то тепер кажуть: «Вже те, що ми можемо жити, можемо ходити по своїй землі після втрати будинку, – це для нас є найцінніше». Я думаю, що ця війна змушує нас шукати сенси, шукати відповіді на глибші питання, питання існування на землі: до чого Бог мене кличе? для чого це життя мені дане? що є справді важливою цінністю в житті?

Чи Ви помітили також якісь зміни в світогляді семінаристів, викладачів?

Скажу вам так: семінаристи – це такі самі звичайні люди. Й у кожного, хто живе в Україні, без сумніву, помічається надмірна тривога, певний страх, можливо, іноді навіть панічні атаки, які можуть бути від страху. Чому? Тому що наше тіло реагує. І було б дивним, якщо б воно не реагувало на те, що діється. Тому що коли в нас є обстріли, якщо виють сирени, якщо ми чуємо про те, що є втрати, то природньо, що людський організм так реагує. Але, відповідно, ми як семінарія, намагаємося підтримувати тих семінаристів, допомагати їм. Чи це буде духовний провід відповідного фахівця, священика, душпастиря, а чи звертаємося за допомогою до психологів, психотерапевтів, якщо є така потреба, а навіть і за допомогою певного медикаментозного лікування, якщо є необхідність.

Окрім того, ми усвідомлюємо, що чимало батьків наших семінаристів також є на фронті, або ж це можуть бути їхні близькі друзі, рідний брат. Маємо семінариста, батько якого пропав безвісти вже більше як одинадцять місяців тому, і він не має жодної вістки про нього. Без сумніву, що все це впливає на життя семінаристів. Я думаю, що, можливо, навіть вимоги в академічному плані, які ми ставимо до семінаристів, можуть бути дещо знижені, але ми не хочемо цілковито послаблювати навчальний процес. Проте, ми розуміємо, що навчання в умовах війни вимагає дещо іншого підходу, більшого розуміння.

Коли я ще навчався в семінарії, для прикладу, а я навчався багато років в Римі, нас ніколи не вчили, що означає бути священиком чи душпастирем в умовах війни. Бо ніхто не думав про те, що одного дня війна буде. Але настає такий час, коли ми змушені готуватися до того, що ми маємо сьогодні, і думати про певні виклики, які з часом будуть. Бо війна завершиться, але наслідки війни, мабуть, будуть довготривалими. І тому вже сьогодні ми проводимо різного роду вишколи і в греко-католицьких, і в римо-католицьких семінаріях, де ми говоримо про виклики війни, запрошуємо до співпраці і психологів, і фахівців з морального богослов'я. Йдеться про душпастирський супровід людей, які втрачають своїх рідних, близьких, чи переживають якісь страждання, щоби семінаристів – майбутніх душпастирів – підготувити до тих викликів, з якими вони будуть мати справу. Для прикладу, питання депресії. Сьогодні є багато людей, які стурбовані і можуть бути в стані депресії. Чи зобов'язана духовна особа надавати допомогу людині в депресії? Мабуть, ні. Але священик також має розуміти свої компетенції, де є та межа, до якої я як священик, як душпастир можу надати людині допомогу, коли бачу її страх, переживання, тривогу, можливо, якісь інші прояви поведінки, а коли мушу сказати: «Слухайте, тут я вже не можу Вам допомогти. Але я рекомендую Вам звернутися до когось іншого. Ось Вам телефон консультанта, психолога, психотерапевта чи відповідного центру психологічної підтримки, який допоможе Вам в цьому». І тому, власне, ми вчимо семінаристів, що вони мають бути щирими з собою, що вони не можуть брати на себе всі обов'язки. Бо вони можуть не бути компетентними, але повинні знати, до кого вони можуть людей скерувати з тим, з чим люди будуть до них приходити. Найчастіше це є страх, тривога, хвилювання.

Ще одна річ, яка присутня у війні, – це ненависть. Я думаю, що сьогодні є багато людей, які, особливо в сповіді, можуть говорити, що їхнє серце є переповнене ненавистю, або вони ненавидять ворогів, ненавидять тих, хто чинить нам кривду. Сьогодні, в час війни, важко говорити про тему прощення, про тему примирення. Але я прошу Бога, щоби дав мені серце, яке би не було наповнене ненавистю, бо серце, наповнене ненавистю, означає, що ми вже програли. Тому що ворог наш ненавидить нас, а ми маємо робити все для того, щоби з любові до нашої Батьківщини бути готовими захищати її, бути готовими навіть віддати своє життя, якщо це буде потрібно, але не з ненависті до ворога, але з любові до Батьківщини, яку я люблю. І це вищий рівень, – рівень любові, – ніж ненавидіти когось по-людськи. Можливо, буде важко, але тому ми й маємо той духовний вимір життя. Тому дуже часто просимо Бога: «Боже, дай нам силу в тих всіх випробуваннях, стражданнях. Дай нам силу перейти через те, через що ми переходимо з Твоєю допомогою. Допоможи нам знайти світло в кінці, щоб ми зрозуміли, що ми не є самі на цьому тернистому шляху». Але останнім словом в історії людства є не смерть, а, безсумнівно, – воскресіння.

У такі важкі часи нам не завжди легко розібратися у своїх почуттях та емоціях. Іноді важко навіть визначити, що саме ми відчуваємо. І якщо є гнів або злість, як відповідь на агресію, на біль, на страждання, якого хтось нам завдає, то це все є природною реакцією і це ще не означає справжню ненависть, тобто бажання відповісти тим самим. Мабуть, також на священиках, на духовенстві лежить важливе завдання допомогти людям усвідомлювати ці всі процеси...

Власне, ми про це говоримо. Наші почуття, які нас переповнюють, які були згадані, наприклад, страх, гнів, сум, інші почуття, вони самі у собі не є поганими, вони не є негативними. Вони є реакцією на те, що, наприклад, якщо є якась певна загроза для мого життя, для того, що я маю, і без сумніву, в мене є страх. Або в мене виникає гнів, коли я бачу якусь несправедливість, коли мене б'ють, знущаються, коли не шанують мою гідність, і так далі. Але питання полягає в тому, що я роблю зі своїми почуттями? Чи я вмію їх скерувати в правильне русло? Якщо я вмію скерувати свої почуття в правильному руслі через діалог, через уникання тієї чи іншої небезпеки, то з цього може вийти щось позитивне. Навіть коли я втратив когось і переживаю смуток чи жалобу, то я в тій жалобі можу закритися, можу думати, що це кінець, мати суїцидальні думки. Але я також розумію, що з того мого смутку, з того мого жалю, який мене переповнює в тій жолобі, може народитися щось прекрасне. Є зараз багато жінок матерів, які після втрати сина, після втрати свого чоловіка здатні написати прекрасні книжки про свого чоловіка, здатні писати прекрасні вірші, поезії… Треба вміти зрозуміти, що це я керую своїми почуттями. Бо почуття мене можуть переповнювати, і Ви правильно сказали, що це є наша природна реакція, але моя поведінка є відповіддю на те, що я буду з цими почуттями робити. Я роблю вибір, що мені робити, в якому напрямку скерувати ту чи іншу емоцію, яка переповнює моє серце.

Важливо людям про це говорити. І ми говоримо про це під час різних зустрічей з родинами, які втратили своїх рідних, близьких на війні. Навіть зараз ми проводимо такі зустрічі в нашій семінарії. Ми запитуємо людей: Які емоції вас переповнюють, коли вони найчастіше проявляються? Що ви з ним робите? Чи ваша сім'я вас розуміє після вашої втрати? Чи ви можете вільно говорити з членами сім'ї про те, що відбувається? Не завжди є так. Дуже часто ми бачимо, що єдине місце, яке ці люди вважають місцем спокою – це цвинтар, де вони можуть просто годинами перебувати поруч з тим, кого втратили на цій війні. Й іноді вони не мають більше нікого, з ким поговорити про свій біль, не мають кому вилити те все, що відбувається в їхніх серцях. Тому дуже важливо, щоб люди створювали групи взаємодопомоги, групи підтримки один для одного, де можна поговорити про свій біль, про свою втрату, де можна собі разом подумати над питаннями: «А як мені жити далі? А як тепер ті обов'язки, які, можливо, сповняв мій чоловік, коли ми були разом, взяти на себе і далі провадити все те, що він провадив, коли багато чого нового треба вчитися?».

І я думаю, що тут є також завдання Церкви. Не тільки психологів, але також і Церкви, щоби бути поруч з людьми. Христос в різний спосіб намагався бути з людьми, які втратили когось. Він був з Мартою і Марією, коли вони втратили свого брата Лазаря, хотів розділити з ними цей біль, бути разом, бути поруч. Є багато різних моментів в Святому Письмі, коли Христос, як Бог, показує нам, що важливо розділяти людський біль, і ми, як Церква, ми як душпастирі, також повинні це робити.