Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну парох громади УГКЦ в Броварах, що біля Києва, не залишав своєї парафії. Батько трьох дітей, один з яких на фронті, невтомно виконує своє душпастирське служіння, й одночасно, надає допомогу найбільш потребуючим і внутрішньо переміщеним особам. Інтерв’ю з о. Олегом записав редактор французької редакції «Vatican News» Ксав’єр Сартр, який нещодавно відвідав Україну.

Вулицями Броварів проїжджає мікроавтобус з написом «Мудра Справа», що є благодійним фондом Патріаршої курії УГКЦ. За кермом отець Олег Панчиняк, парох місцевої греко-католицької парафії Трьох Святителів. Двічі на тиждень священик роздає понад тисячу гарячих обідів, приготованих кухарами «Мудрої справи», у п’ятьох соціальних центрах та в осередку для переселенців зі східних регіонів, окупованих російськими військами. Окрім гуманітарної допомоги, душпастир роздає усмішки та добре слово, особливо, літнім людям в соціальних центрах.

Його церква, збудована нещодавно серед багатоповерхівок, є не лише Божим храмом, але й місцем, де людей гостинно приймають і слухають. Вона також стала для місцевих мешканців прихистком від російських обстрілів на початку війни. Отець Олег одружений і має трьох дітей, з яких один недавно закінчив навчання в семінарії, а двоє інших, 24-річні близнюки, – військовослужбовці. Один з них – на фронті. Для о. Олега, як для батька, – це велике випробування. Як він переживає цю розлуку? Як це випробування змінює його стосунки з Богом? Ці та інші запитання задавав йому наш колега з французької редакції, який нещодавно відвідав Україну як репортер.

Двоє Ваших синів – військові. Як Ви переживаєте цей досвід як батько і як священик?

У мене свіжий досвід. Я недавно повернувся від одного із синів, той, який є на передовій, бо другий є професійним військовим, і він служить у Львові. Найтяжчим моментом поїздки на фронт до свого сина, якого звати Назар, було, коли ми прощалися з ним: я їхав з пекла додому, а він в пеклі залишався. Я хотів, щоб було навпаки: я хотів запхати його в машину, а сам залишитися там замість нього. Це був найважчий момент поїздки.

А як Ви це переживаєте як священик?

Нещодавно мій син давав інтерв'ю і мене, як їхнього батька і їхнього священика (саме так він мене назвав в інтерв'ю) вразило, коли я прочитав його слова: «Бог для мене був до війни, є на війні і буде після війни». Коли я почитав ці слова, я подумав, що, можливо, хтось підкоригував інтерв'ю, але коли я запитав тих, хто брав інтерв’ю, вони сказали, що це його автентичні слова. У Назара загинув друг Андрій. Вони разом проходили вишкіл в місті Рівному. І, власне, замість цього Андрія він мав їхати на завдання, під час якого Андрій загинув. Сталось щось, що їх поміняли місцями, і цей хлопець загинув. І Назар постійно дзвонить з фронту і каже: «Тату, пам'ятай, що в тебе є ще четвертий син, за якого ти повинен молитись так, як за нас». Тому я вдячний Богові за те, що Він моїх дітей, всіх своїх дітей тримає в ласкавий батьківській опіці, і що вони пам'ятають про Нього.

Що би Ви хотіли найбільше побажати тепер своєму синові, який служить на фронті?

Ви знаєте, одне з найбільших моїх бажань є те, щоби він повернувся з фронту людиною. Він не пішов туди нікого вбивати, він пішов захищати. На жаль, він вже був на передовій, і йому доводилось відкривати вогонь, вогонь по людях. І коли він приїжджав на два-три дні сюди, до мене, ми з ним сиділи, і він каже: «Тату, я зробив це», а я кажу: «Сину, ти пильнував маму свою, ти пильнував нашу країну, і ти пильнував всіх, хто тут живе». Тому моє найбільше бажання – щоби вони повернулися звідти людьми, такими, якими я їх вчив бути до того, ніж він пішов на цю війну. Два тижні тому ми святкували п’ятдесятиріччя моєї дружини, і ми не хотіли справляти жодної гостини. А перед тим подзвонив Назар і сказав: «Мамо, я хочу, щоб ти справила гостину, бо я є тут, на війні, для того, щоб ти була щаслива».

Чи цей особистий досвід війни, досвід батька, син якого на фронті, впливає на спосіб проповідування Євангелія?

Звичайно. Я читав різні Євангелія і, очевидно, як священник читав різні коментарі. Тепер коментарі самі приходять до мене. Наприклад, я і раніше розумів Христові слова «Хто не бере свій хрест і не йде за мною, той недостойний мене» (Мт 10, 38) і міг пояснити їх згідно Отців Церкви, згідно вчення Апостольської Столиці, але тепер вони стали для мене актуальним, бо весь мій народ несе цей хрест і він слідує за Ісусом Христом. До нас приходять військові, бо ми їм передаємо допомогу, і вони просять: «Моліться за нас. Ми повернемось, і будемо молитися разом». Тобто Євангеліє дуже оживилося, і ці слова Ісуса Христа, сказані дві тисячі років, тепер є актуальністю і силою, яка дає підтримку нашим хлопцям і нашим вірним. Великою нашою проповіддю є те, як ми зараз служимо бідним людям, зокрема там, де ви сьогодні побували в цих двох місцях, але ми це робимо по всій Київській архиєпархії. Ось ця допомога і служіння, соціальне служіння, яке виконує Церква, є живою проповіддю і втіленням науки Господа Ісуса Христа. Тепер ми з вами перебуваємо в місці, де, коли розпочалася війна, жило шістдесят людей. Вони просто не мали можливості втекти. Це були старші люди, які жили тут в околицях. Тут вміщалося шістдесят людей, ми тут разом молилися, і вони були вдячні Богові, що вони в часі, коли тут бомбили, вони могли знайти пристановище в церкві.

Війна змінила ставлення вірних до Вас?

Велике щастя, що я лишився тут. Більшість людей втекло. І моїх парафіян тут залишилось буквально від п'яти до десяти людей. Літургію в неділю я служив з двома людьми, які належали до парафії, і приходило десять-п'ятнадцять людей з тих, які тут знайшли пристановище. Коли вони почали повертатися, вони почали зовсім по-іншому дивитися на моє служіння. Тут не треба говорити про багато. Найкраще, я думаю, засвідчить євангельський вислів: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада» (Мт 26, 31). І коли ти залишився їм вірний, вони зрозуміли, що ти їм Євангеліє проповідував не тому, що ти прочитав, а тому, що ти в нього віриш, і тому, що воно глибоко в тебе в серці сидить. І я бачу їхні відносини. Я не є досконала людина: можу іноді накричати. Але вони люблять мене, бо я люблю їх. І бажаю тільки одного: щоб ми всі були в Небесному Царстві з Ісусом.

Що допомагає Вам надалі продовжувати це нелегке служіння?

Тут люди мають великі потреби, ви сьогодні це побачили. Я маю можливість порівняти служіння в двох парафіях: у Львові, коли я був просто як “виконавець обрядів”, і тут, в Київській архиєпархії. Ще один етап настав, коли почалася війна. Людська біда, людське горе, спонукають діяти. Знаєте, я спілкуюся з волонтерами, і вони говорять, що діють в ім'я перемоги, вони хочуть показати, що в світі є добро. Це є частиною також і моєї мотивації, але попри те, добро, яке ми несемо, моєю мотивацією завжди є показати особу Ісуса. Це додає натхнення і сили, бо в Євангелії сказано: «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25, 40). Коли ми роздаємо гуманітарну допомогу від «Мудрої справи» і вручаємо людині пакунок з продуктами (ми, в основному працюємо з внутрішньо переселеними особами), дуже зворушливо бачити в очах цієї людини радість: вона втратила все, є такі люди, які втратили родину. Наприклад, сюди приходить одна жіночка з Бахмута: даєш їй той пакунок і бачиш її радість, сльози, бо про неї пам'ятають – це незабутні моменти, які надихають далі шукати, творити і чинити для них це служіння, яке заповів Ісус.