Для пересічної людини такі терміни як Лавра чи Монастир є синонімами. У них вкладається один і той самий зміст, а саме, що це є місця, де живуть монахи. Натомість у світлі церковного (зрештою і цивільного) законодавства Лавра і Монастир є двома цілком відмінними реальностями.

За Студійським Уставом МОНАСТИРЕМ називаються чернечі оселі, в яких живе щонайменше 6 схимників, в тому числі бодай 1 єромонах і 1 єродиякон. Найстарший становищем чернець у монастирі називається настоятелем, його іменує Архімандрит чи Ігумен матірної обителі. Монастирі є юридичними особами і можуть на своє ім`я набувати права і брати зобов`язання.

Натомість ЛАВРОЮ називається визначна монаша оселя, яка своєю історичною назвою, кількістю монахів і своїм впливом є найбільшим осередком релігійної культури духа. Лаврою, як правило керує Архімандрит або, якщо для цього немає необхідних законних умов, Ігумен.

У церковній чи світській літературі, коли говориться про ЛАВРИ, згадується тільки 4 (чотири), три з яких належать Православній Церкві, а одна Українській Греко-Католицькій. Ось вони:

1) Києво-Печерська лавра, Київ (занована у 1051)
2) Почаївська лавра, Почаїв, Тернопільська область (заснована 1833)
3) Свято-Успенська Святогорська лавра, Святогірськ, Донецька область (статус Лаври отримала у 2004)
4) Свято-Успенська Унівська лавра студійського уставу (греко-католицька), Унів (статус Лаври отримала 1898)

Натомість майже ніколи (досить несправедливо навіть з історичної точки зору) не згадується про те, що майже у самому центрі Львова у 1927 році митрополит Андрей Шептицький заснував окремою грамотою Свято-Іванівську Лавру Студійського Уставу УГКЦ. Для її утворення митрополит Андрей дарчим записом від 1 квітня цього ж року подарував усі свої посілості у четвертій дільниці міста в районі Кривчиць і Знесіння. Це був справжній царський дарунок братам Студитам. Дарчим актом Митрополит передав цю нерухомість Свято-Іванівській Лаврі наї її виключну власність з метою утримання і навчання в ремеслах хлопців сиріт. Пункт другий Дарчої зобовязує Лавру своїм коштом, трудами і заходами утримувати і навчати ремесел 30 хлопців сиріт і в першу чергу утримувати малярську майстерню церковних ікон згідно старих візантійських традицій, а також ведення інших майстерень, у яких хлопці могли б виховуватися на добрих ремісників. Талановитіші з них мали навчатися у промислових школах.

У звязку з гуманітарною ціллю даровизни вона звільнялася від податку. Згідно Дарчої Студити стали власниками нової посілості з 1 квітня 1927 року. У цьому році Митрополит купив їм на вул. Убоч, 4 (тепер Збаразька) на поміщення в ньому жіночого контемпляційного монастиря Студійського Уставу.

Отримавши грунт, Отці Студити побудували невеликий партеровий дім і господарські приміщення. У 1928 році Свято-Іванівська Лавра уже офіційно фігурує у Шематизмі Львівської Архиєпархії. Її першим настоятелем був схм. диякон Матей, крім нього два єромонахи, один схимник, три рясофори і два послушники. Оскільки у новостворений Свято-Іванівській Лаврі не було церкви, то й про неї подбав Митрополит. У 1930 році його старанням у карпатському селі Кривка на Турківщині куплено і перевезено до Львова деревяну церкву св. Миколая з 1793 року. Підчас першої світової війни вона була сильно пошкоджена і громада с. Кривки вибудувала собі новий храм. 7 липня 1931 року відбулося її посвячення в честь Святої Премудрості Божої.

Через 5 років Отці Студити приступили до нового мурованого приміщення. 27 червня 1936 року Ігумен Януарій Федюк склав угоду з техніком Мироном Ожгою на ведення будівельних робіт. Проект двохповерхового монастирського будинку (на даний час це будинок адміністрації Музею народної архітектури та побуту) виконав архітектор Євген Нагірний. Наприкінці листопада цього ж року відбулося посвячення монастирської каплиці, яка знаходилася на другому поверсі південного крила будівлі. До 1936 року стару обитель називали "На ямах", нову запропонували назвати "Чернеча гора" і ця назва побутує до сьогодні у назві вулиці, яка провадить до Музею.

Свято-Іванівська Лавра існувала до 1946 року. Опісля вона розділила трагічну долю усіх іншиї монастирів УГКЦ на території Галичини.

На світанку незалежності України монахи Студити повернулися до матірної обителі. Спочатку вони замешкали у приміщенні сілької школи на території Музею, а молилися у храмі Премудрості Божої. Опісля їм було передано приміщення монастирської пральні, яке було переобладнане під житлове. У цьому приміщенні монахи провадять чернече життя і у гармонійній співпраці з дирекцією та працівниками Музею дбають про культурний і духовний розвиток цього місця.

Здається, прийшов найбільш відповідний час, щоб привернути увагу до історичного значення цього місця. Адже статус Лаври Свято-Іванівської існує до сих пір. Бажаючи представити Львівянам і усім гостям нашого міста цю перлину українського монашества, монахи разом з музейними працівниками та громадськими діячами організовують наукову конференцію на тему: "Музей народної архітектури та побуту - спадщина митрополита Андрея Шептицького". Запрошуємо усіх бажаючих і зацікавлених!

о.Юстин Бойко