Слово Митрополита Львівського в день празника Стрітення ГНІХ

Євр 7,7-17; Лк 2,22-40. 

Преподобні отці, сестри та брати, нам надзвичайно приємно знайтися на молитві в колі спеціально посвячених Богові осіб. Стоїмо перед Господом зі своїми потребами, проблемами та благаємо у нього кращої долі для нашого народу. Дякую усім вам за молитви й жертви, які спрямовуєте до Бога, щоб не повторилося кровопролиття й насилля з боку державної влади відносно українського народу, що захищає своїх прав на майданах. Благаємо Всевишнього, у цей нелегкий час в нашій країні, про волю та розв’язання політичної кризи, й покладаємо усі наші надії на Господа. Син  Божий, хоч не був політичним провідником в Ізраїлі, як цього очікували юдеї та увесь ізраїльський народ, однак,  уболівав за людей, часто, упоминаючи в лицемірстві юдейську старшину. Коли Спасителя схопили в Оливному саду, хтось сказав, щоб вдарити мечем - і вдарили, відтявши вухо нападникові, а «Ісус озвався: Лишіть но! І доторкнувшись до вуха, він зцілив його» (Лк 22,51). Апостоли носили зі собою мечі, мабуть, це був певний рід ножів, якими приносили у жертву тварин, а, може й справжні, бойові мечі.? Також, відтявши вухо Малхові, слузі первосвященика, означало, що учні були готові до фізичної боротьби, мимо того, що такий довгий період часу були з Христом, слухали його науки та були свідками різних чудес. Ходили з мечами, щоб боронитися перед злобними юдеями, чи боялися якогось іншого нападу, можливо, хижих звірів, коли переходили пустинними місцями від одного поселення до іншого? Нам невідомо про мету ношення цих мечів, про що добре знав Ісус Христос.? Здогадуємося, що мовчання Спасителя на ці мечі мало повчальний характер. Коли його зловили, апостоли зрозуміли, що спасіння не вирішується ударами мечів та пролиттям крові в запеклій боротьбі, але в покірному виконанні волі Бога. Віддавшись в руки Небесного Отця й проливаючи свою невинну кров, Син Божий у такий спосіб спас увесь людський рід. Господь запропонував інший спосіб розв’язання проблеми: «… Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26,52). Це – незмінні слова Бога, який ствердив: «… ні одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться» (Мт 5,18). Людина повинна  у своєму житті дати місце діяти Богові, уповати на нього та довірити кінцеве вирішення питання тільки йому.

Можливо, ми відійшли від теми жертвування Ісуса Христа в святині, однак, ми згадували про ціну жертви Сина Божого, що спас увесь людський рід та жертви людей, які захищають свої права та прерогативу на свободу. Господь створив людину вільною, навіть, найвищий Творець шанує вільну волю людини, якою, буває, людина воює проти нього, тим більше, особи, що помиляються й часто грішать відносно себе, повинні взаємно шанувати себе. Євангельський уривок розповідає про те, що по закону Мойсея Ісуса Христа принесли до святині вчинити обряд. Сорокового дня після народження Ісуса, святі батьки, без запізнення принесли його до святині, щоби вчинити обряд очищення матері, а при тій нагоді відбувся обряд пожертвування Христа. Це відбувалося, як подяка Богові за збереження життя первородним синам Ізраїлю в Єгипті. Звичайно, що при такій нагоді приносили в жертву ягнятко, як жертву всеспалення та пару голубів чи горлиць – жертва перепрошення Небесному Отцеві. Убогі люди складали тільки жертву із голубів чи горлиць. Пресвята Марія та праведний Йосиф принесли жертву лише з птахів, як згадує євангельський текст. Це означало, що вони відносилися  до незаможних осіб. Святого Симеона привів у храм Святий Дух і той урочисто взяв Ісуса-немовля на руки, проголосив його Спасителем та за дією Святого Духа - світлом для поган, а  славою для Ізраїлю. Це – надзвичайно важливо, що старець Симеон втішався праведністю та побожністю, Святий Дух огортав його, керував його кроки й направляв його шлях на виконання волі Бога. Хоч жив у Святому Дусі, однак, був дуже щасливий від того, що побачив Спасителя усього світу своїми очима. Виконалося відкриття Святого Духа: праведний старець тримав на своїх руках мале дитя, Ісуса.  Тепер, тримаючи Христа на руках, проголосив свою готовність відійти до вічності та вказав на Ісуса, як великий орієнтир духовного падіння та підняття, а Марії пророкував великий меч терпіння, щоб відкрилися думки багатьох сердець. Особа Христа стається великим знаком: для віруючих - основою спасіння, а для невіруючих – каменем спотикання. До Ісуса зблизилася ще одна поважна особа в роках, яка названа пророчицею Анною. Ця служила Богові при святині вночі та вдень, постом і молитвою. Вона пізнала в Ісусі Бога, якого прославляла та й усім розповідала про нього. Протягом вісімдесяти чотирьох років  свята пророчиця чинила великі духовні подвиги молитви та посту. Прогнала давно із себе усяке зло, віддаючись в руки пресвятого Бога. Залишаючись молодою вдовою не бажала заміжжя, лише в глибокій покорі та вірності прирікалася служити Богові. Це – знак цілковитої посвяти Богові, зріле розуміння свого постійного перебування перед Господом та гідного служіння йому. Нічого її не відволікало від Бога, бо після сімох років життя із своїм мужем, ставши вдовою, вона постійно перебувала у храмі. Це  - винятково бездонна душа, яка зрозуміла своє покликання до служби в храмі, творячи добро для ближніх. Колись пастухам сповістили ангели про народження Ісуса і ті прибули, щоб побачити його; Симеона привів Святий Дух до Христа; свята Анна зустріла Ісуса постійно служачи Богові. Це – приклади, як Бог діє в душах людей та як людина відповідає на дію Божого покликання. Ініціатива залишається за Богом, відповідь на Господнє починання - за людиною.

Преподобні сестри і брати, безперечно, Господь покликав вас до служіння людям у світі. Це служіння має різний характер, але завжди залишається службою. Отець Еліо Ґамбарі подарував, тепер уже блаженному Отцеві Іванові-Павлові II-ому, свою працю «Чернече життя після  II-го Ватиканського Собору» (1984 р.). У цій праці автор поставив наступне запитання: «Що повинні чинити чернечі особи, щоби їх присутність в нинішньому світі була більше корисна…?» Згодом, роздумавши пропонує таку відповідь: «Вірність людині і нашому часові; вірність Христові та Євангелії; вірність Церкві та її місії у світі; також, вірність чернечому життю й харизмі власного інституту» («Чернече життя…» розд 11, п.7 «Суспільний вклад чернечого життя»). Дотримуючись таких засад, кожна чернеча особа ніколи не загубиться у світі, принесе велику користь своїй душі та ближнім. Із роздумування про святих Симеона та пророчицю Анну, добре усвідомлюємо потребу гідного служіння ближнім, Церкві та глибше осмислюємо справу вірності Христові та чернечому покликанню. Ці особи не були ченцями, однак, постійно жили з Богом та Богом. Вони давали великий простір дії Святому Духові у своєму серці. Святий Дух провадив їх дорогою освячення й спасіння. Ці Угодники були великим прикладом  праведного життя для ближніх, яким вони служили та, за яких уболівали. Великим подвигом такого життя було постійне очікування приходу Спасителя та гідної зустрічі з ним. Святці сповнили це бездоганно. Стараймося наслідувати святих Симеона та Анну  активним очікуванням гідної зустрічі з милосердним Богом. Вітаю вас, преподобні сестри, отці та брати, зі святом достойного чернечого служіння Богові та ближнім до кінця нашого віддиху.

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ

15 лютого 2014 р.Б. Каплиця сестер святого Йосифа (м. Львів, вул. Личаківська)

Джерело: www.ugcc.lviv.ua