Якихось чотири роки тому українська влада, слідуючи практиці за кордоном, ступила на шлях залякування населення і суттєвого обмеження його прав і свобод. Натомість зараз, коли триває повномасштабна фаза російсько-української війни, ми можемо спостерігати досить дивну ситуацію: наслідком державної інформаційної політики стало своєрідне заколисування населення, а одним із основних чинників провалу мобілізації виявилася неготовність влади вдаватися до належного примусу.

Можна було б продовжувати це співставлення у критичному щодо влади руслі. Проте спробуємо розглянути проблему «без гніву і упередження», передусім як теоретичне – соціально- і політично-філософське – питання.

В обох випадках маємо справу з класичним конфліктом між індивідуальними благами та спільним благом. Відразу ж потрібно зауважити, що цей конфлікт не є абсолютним. Здатність суспільства сприяти тому, аби його члени були забезпечені тими або іншими благами, можна розглядати як один зі щаблів спільного блага. Але, по-перше, це саме щабель, а не повнота спільного блага. Останнє не можна звести до суми індивідуальних благ, воно містить певні неподільні складові. По-друге, благом як таким для індивіда є не максимальне нагромадження конкретних благ, а їхнє гармонійне поєднання, для чого може бути необхідним обмеження тих чи інших конкретних благ. Суспільство має сприяти не тільки осягненню конкретних благ, але й, передусім, гідному життю своїх членів, тобто життю у відповідності до блага як такого.

У випадку епідемії COVID-19 на статус того, що стосується спільного блага, претендувала загальна епідеміологічна ситуація. Заради неї жертвувалися або ставилися під ризик ряд благ: релігійна свобода (можливість відвідувати храми та, зокрема, брати участь у колективних богослужіннях), приватність життя, свобода пересування, свобода самостійно турбуватися про власне здоров’я, можливість повноцінної підтримки соціальних зв’язків, економічні інтереси (робочі місця, ведення бізнесу), здоров’я та життя (пригнічений психологічний стан, брак вітаміну D та гіподинамія у зв’язку з обмеженнями пересування, негативні наслідки носіння масок, негативні наслідки вакцинації).

У випадку війни спільне благо становлять суверенітет держави, її територіальна цілісність, національний спосіб життя. Задля захисту цих речей необхідно, аби певна кількість індивідів терпіла численні труднощі військової служби, а також ризикувала зазнати каліцтва, потрапити в полон та загинути. Причому, оскільки масштаби теперішньої війни вимагають такої кількості військовослужбовців, яка суттєво перевищує кількість добровольців, держава має вдаватися до примусової мобілізації, тим самим змушуючи індивідів діяти проти власної волі. Крім того, деякі тягарі лягають на ширші маси населення: не мобілізованим військовозобов’язаним обмежено виїзд за кордон, населення терпить певні економічні наслідки війни, існують незначні обмеження свободи пересування (комендантський час) тощо. Нарешті, ведення бойових несе чимало зла цивільному населенню (руйнування майна, вимушене залишення домівок, каліцтво або загибель).

Наскільки виправданим у кожному з випадків є жертвування індивідуальними благами заради спільного?

У випадку війни ми маємо справу з фундаментальними вимірами спільного блага – тими вимірами, які є підставою існування спільноти як цілісності. Якщо ми визнаємо доречність існування української нації, якщо ми визнаємо доречність існування незалежної української держави, мусимо також визнати справедливість жертвування індивідуальними благами (включно з життям) конкретних українців. Ця логіка перестала б бути слушною лише в тому разі, якби подальший воєнний спротив ніс існуванню нації більшу загрозу, ніж капітуляція. Так, зокрема, могло бути у тому разі, якби війна ставила під загрозу суто демографічне виживання народу й водночас можна було сподіватися на те, що після капітуляції існуватимуть умови для етнічного самозбереження або й збереження державності (зрештою, можемо припустити виникнення такого стану речей, коли надії на існування спільноти як спільноти узагалі не буде: за таких умов визначальним благом стане збереження індивідуальних життів). Поки що ми не дійшли до такої ситуації. Україна має величезні демографічні проблеми, але вони спричинені не так втратами внаслідок воєнних дій, як культурно-світоглядними обставинами, зокрема тим, що великий відсоток населення ставить приватні інтереси вище спільного блага (не кажучи вже про катастрофічні зміни у сфері статевої поведінки).

У випадку COVID-19 ми маємо справу з іншою ситуацією. Летальність цієї хвороби є відносно високою. Одначе її епідемія не тільки не несла загрози існуванню нації, але й узагалі не була чинником радикального посилення депопуляції (тим паче, значна частина смертей припадала на осіб, які вийшли з репродуктивного віку). Наскільки за таких умов були виправдані численні обмеження і примушування?

Можна сказати, що протидія епідемії була питанням не виживання спільноти, а якості її життя. Конкретні блага, коштом яких здійснювалася ця протидія (тут я не беру до уваги питання ефективності її методів), також стосуються категорії якості життя спільноти. Припустимо, завдяки різноманітним примусовим заходам вдалося врятувати життя десятьом чи навіть п’ятдесятьом тисячам українців, ще сотні тисяч уникнули відчутного за тяжкістю перебігу захворювання. Але чи варте це того, аби десятки мільйонів були позбавлені звичного, нормального життя? Навряд чи. Причому йдеться не тільки про співставлення за кількістю.

Бажання уникнути хвороб цілком зрозуміле. Тим не менше, хвороби супроводжували і продовжують супроводжувати існування людського роду. Під цим кутом зору епідемії на кшталт грипу чи COVID є нормальною річчю. Натомість ті обмеження і примушування, які ми переживали, робили наше життя якраз ненормальним (цей факт евфемінізувався появою терміна «нова нормальність»). Ба більше, йшлося про втрату приватності, обмеження індивідальної свободи та розширення повноважень держави, які можна розглядати як такі, що радикально суперечать принципу субсидіарності і спрямовані на встановлення тиранії. А це – замах на справді фундаментальні виміри спільного блага. Що вже говорити про обмеження, яких зазнало релігійне, культове життя: якщо давати християнську оцінку цим обмеженням, ішлося про позбавлення суспільства надприродних благ, спрямованих на осягнення індивідом його кінцевого найвищого блага.

Коливання епідеміологічної ситуації не має суттєвого стосунку до здатності суспільства сприяти гідному життю своїх членів. Натомість, коли ми подивимося на сучасний комуністичний Китай, то побачимо приклад суспільства/держави, які якраз не дозволяють вести гідне життя: радикально обмежують релігійну свободу, встановлюють систему тотального стеження т.д. А якраз оцей, тоталітарний характер Китаю став парадигмою намагань максимально ефективно протистояти епідемії. Західні адепти жорстких антиепідемічних заходів відверто закликали орієнтуватися на досвід комуністичного режиму. Своєю чергою Клаус Шваб та інші ідеологи й адепти Великого Перезавантаження з не меншою відвертістю почали говорити про епідемію COVID-2019 як нагоду для побудови нового суспільства, риси якого також заслуговують бути названими тоталітарними.

Війни у дечому схожі на хвороби. Вони приносять страждання, їх за можливості потрібно уникати, але вони є неминучими. Як і хвороби, війни – це прикра, але нормальна річ. Ведення війни задля блага спільноти коштом конкретних благ індивідів саме по собі може бути цілком справедливим. Ба більше, жертвуючи в контексті війни одними благами, індивід здатний здобувати інші, вищі блага. Таке жертвування може бути вимогою гідного життя. Серйозні захворювання, зокрема інфекційні, також можуть породжувати ситуації, за яких є справедливим жертвування індивідуальними благами заради спільного. Крім того, вони творять собою простір для шляхетної самопожертви заради інших. Одначе те, що ми переживали у 2020-2022 роках, було не справедливим жертвуванням індивідуальними благами заради спільного, а якраз жертвуванням самим спільним благом.

politteo.online