«У епопеї Адама Міцкевича „Пан Тадеуш“ є один важливий момент: там досить детально описаний класичний шляхетський наїзд. У XVI—XVII століттях це виглядало так: шляхтич збирав ватагу озброєних людей, нападав на садибу іншого шляхтича, зводив із ним рахунки і грабував його майно. У ці століття, як не дивно, не лише шляхтичі ставали жертвами наїздів — ними були й монастирі», — починає розповідь історик Церкви п. Юрій Скіра.

Унівський монастир був центральним монастирем Галицької єпархії Київської митрополії — православної єпархії, утвореної у XII столітті.

«Упродовж перших століть існування унівський монастир підкорявся лише церковній владі, — розповідає історик. — Проте з кінця XIII століття почала зростати роль світських опікунів — ктиторів. Спочатку ними були князі Романовичі, з 1340 року — литовські Гедиминовичі».

«У ХIV столітті князь Федір Любартович дарує монастирю три села. З цього починається як економічне піднесення обителі, так і проблеми, — продовжує історик. — І проблема, власне, була у ктиторах: вони не так прагнули допомогти чи захистити монахів, як отримати непоганий дохід з їхнього майна. У XVI столітті дійшло до того, що конкуренти на це право навіть влаштовували між собою збройні сутички. Так, наприклад, було між людьми єпископа Макарія Тучапського і шляхтича Олександра Ванька Лагодовського».

Цікаве про цього шляхтича: 1549 року татари зруйнували цей монастир; шляхтич Лагодовський зцілився водою з місцевого джерела і вдячності почав будувати мурований храм Успіння Пресвятої Богородиці й допомагав у відбудові монастиря.

«Іншою проблемою було те, що Київська православна митрополія переживала занепад, — розповідає п. Юрій. — Єпископами призначали шляхтичів без духовної освіти і вони продовжували поводити себе так, ніби й надалі були світськими людьми. Щоб якось зарадити справі, унівські монахи добилися у короля в 1542 році статусу архимандрії. Його також підтвердив Київський митрополит. Проте це не рятувало монастир перед ктиторами. Польське королівство (а пізніше — Річ Посполита) мало занадто слабку виконавчу владу, щоби тримати порядок на місцях. Тож у середині XVI століття справа дійшла до найвищої точки кипіння, яка надалі час до часу повторювалася. Нещодавній шляхтич, а тепер — владика Арсеній Балабан, для утвердження свого опікунства над монастирем вчинив великий наїзд на нього. Коли його син Гедеон посів місце батька на єпископській кафедрі у Львові, він повторив це. Врешті, небіж Гедеона — Ісайя, у 1599 році наслідував своїх родичів і теж взяв приступом обитель. Ісайя, до речі, не підтримував Берестейської унії. Тому після грабунку вигнав із монастиря всіх монахів, які її підтримували. Тож до 1700 року монастир був православним».

До слова: при унівському монастирі у XVII—XVIII століттях діяла друкарня, звідки походить багато стародруків. Там на початку XVII століття жив український релігійний і літературний діяч Іван Вишенський.

Але щодо ктиторів, тобто влади, у XVII століття нічого не змінилося: у 1620-х роках за опікунство й далі боролися Балабани і Лагодовські. Вони то тримали обитель в облогах, то здобували її і розграбовували. Останній великий наїзд відбувся 1666 року. Тоді загони ще недавнього шляхтича, а тепер — Перемишльського православного єпископа Антонія Винницького здобули твердиню і розграбували її.

«І монахи звернулися до шляхтича Олександра Шептицького за допомогою. Так почалася доба опікунства Шептицьких, а з цим — нові якісні зміни, що перегорнули найтемніші сторінки історії унівського монастиря», — закінчує розповідь п. Юрій.

У 1681 році унівський монастир прийняв Берестейську унію. У 1700 році єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький Йосиф Шумлянський перепідпорядкував єпархію до Унійної Церкви. Відтак, і унівський монастир перейшов під адміністрування Унійної Церкви.

***

У XIX столітті унівський монастир занепав. Відродив його митрополит Андрей Шептицький: 1898 року він відновив чин Студійського уставу в Україні, передав монастир монахам-студитам. В Унівській лаврі владика Андрей, після повернення з російської в’язниці, у вересні 1917 року висвятив Йосипа Сліпого на священника. У 1919 році митрополит Андрей надав обителі статусу лаври. Як лавра греко-католицького чину студитів монастир діяв до 1939 року.