Кардинал Берк про «Amoris Laetitia» та постійне вчення і практику Церкви
  • Суб, 16/04/2016 - 18:05

Світські ЗМІ і навіть деякі католицькі описують нещодавно видане післясинодальне апостольське напоумлення «Amoris Laetitia» («Любов в сім’ї») як революцію в Церкві, як радикальний відступ від дочасного вчення і практики Церкви щодо подружжя і сім’ї.

Такий погляд на документ є і джерелом здивування та непорозуміння як для вірних, так і потенційним джерелом для скандалу, не лише для вірних, але й людей доброї волі, які звертаються до Христа і Церкви як учителів та практиків істини щодо подружжя і його плодів, сім’ї як першої клітини життя Церкви і кожного суспільства.

Це ­– також шкода для природи документу, як плоду Синоду Єпископів, зустрічі єпископів, що представляють Вселенську Церкву, «щоб порадами надавати Римському Понтифіку допомогу у справі збереження цілісності і примноження віри та моралі, дотримання і зміцнення церковної дисципліни, а також для того, щоб розглядати питання, що стосуються діяльності Церкви у світі» (Канон 342). Іншими словами, вносити замішання щодо того, що навчає, оберігає і підтримує Церква, щоб суперечило би праці Синоду Єпископів.

Єдиним ключем для правильної інтерпретації «Amoris Laetitia» є постійне Вчення Церкви і Її дисципліна, що оберігає і підтримує Її Вчення. Папа Франциск від самого початку чітко пояснює, що післясинодальне апостольське напоумлення не є актом Вчительського Уряду Церкви(3). Сама форма документу це підтверджує. Він написаний як роздуми Святішого Отця над працею останніх двох сесій Синоду Єпископів. Наприклад, у восьмому розділі, який дехто прагне тлумачити як пропозицію нової дисципліни з очевидними наслідками для церковної доктрини, Папа Франциск, цитуючи свій післясинодальний апостольський заклик «Evangelii Gaudium», заявляє:

«Я розумію тих, хто надає перевагу більш строгій пастирській опіці, яка не залишає місця для непорозуміння. Але я щиро вірю, що Ісус хоче, щоб Церква була уважною до доброти, яку Святий Дух сіє посеред людської слабкості, щоб Вона була Матір’ю, яка, чітко висловлюючи своє об’єктивне навчання, «завжди робить все можливе добро, навіть якщо в цьому процесі її взуття забруднюється в вуличному болоті» (308).

Іншими словами, Святіший Отець пропонує те, що, на його думку, є волею Христа для Його Церкви, але він не має наміру ані накидати свою точку зору, ані засуджувати тих, хто наполягає на тому, що він називає «більш строгою пастирською опікою». Персональну, тобто немагістерську, природу документу також видно в тому, що цитовані посилання є переважно кінцевим звітом сесії Синоду Єпископів 2015 року та звернення і проповіді самого Папи Франциска. Там немає відповідного намагання загалом пов’язати текст чи ці цитати з Вчительським Урядом, Отцями Церкви чи іншими достовірними авторами.

Що більше, як зазначалось вище, документ, який є плодом Синоду Єпископів, необхідно завжди читати у світлі мети самого синоду, а саме, щоб оберігати і підтримувати те, чого Церква завжди навчала і практикувала у відповідності до свого Вчення.

Іншими словами, післясинодальне апостольське напоумлення, по своїй природі, не пропонує нової доктрини чи дисципліни, але застосовує одвічну доктрину і дисципліну до ситуації в світі у цей час.

Тож як слід сприймати цей документ? Перш за все, його слід приймати із глибокою повагою до Римського Понтифіка як Вікарія Христа, словами Другого Ватиканського екуменічного собору: «постійного і видимого начала та основи єдності – як єпископів, так і множества вірних» (Lumen Gentium, 23). Деякі коментатори плутають цю повагу із мнимим обов’язком «вірити святою і католицькою вірою» (Канон 750, § 1) у все, що міститься в документі. Однак Католицька Церква, наголошуючи на необхідній повазі до Петрового престолу, заснованого Самим Господом, ніколи не вважала, що кожне слово, сказане Наступником Св. Петра, слід приймати як частину непомильного вчення.

Впродовж історії Церква була чутливою до помилкової тенденції тлумачити кожне слово Папи як таке, що примушує в сумлінні, що, безумовно, є абсурдом. Відповідно до традиційного вчення, Папа має два тіла: тіло, яке є його як окремого члена вірних і підлягає смертності, і тіло, яке є його як Вікарія Христа на землі, котрий, як обіцяв Господь, витриває аж до Його повернення в славі. Перше тіло є його смертним тілом; друге тіло – це божественне встановлення влади Св. Петра і його наступників.

Літургійні обряди та одяг, пов’язані з Папою, наголошують цю різницю, щоб особисте відображення Папи, яке сприймається з повагою, належною цій особі, не плутати із зобов’язуючою вірою у здійснення вчення. У здійсненні вчення Римський Понтифік, як Вікарій Христа, діє у нерозривній єдності зі своїми попередниками, починаючи від Св. Петра.

Я пригадую дискусію, яка виникла після публікації в 1967 р. розмови між бл. Папою Павлом VI і Жаном Гітоном. Небезпека полягала в тому, що вірні могли переплутати особисті роздуми Папи з офіційним вченням Церкви. В той час, як Римський Понтифік має особисті думки, які можуть бути цікавими і надихаючими, Церква повинна завжди бути дуже уважною, щоб наголосити, що їх публікація є особистим актом, а не застосування папського вчення. В іншому випадку, ті, хто не розуміють цієї відмінності, чи не хочуть її розуміти, представлятимуть ці роздуми і навіть анекдотичні зауваження Папи як заяви про зміну церковного вчення, що зможе викликати велике замішання серед вірних. Таке замішання шкодить вірним і послаблює свідчення Церкви як тіла Христа у світі.

Після публікації «Amoris Laetitia» завданням пастирів та інших вчителів віри є представляти його у контексті церковного вчення і дисципліни, щоб він послужив побудові тіла Христового у першій клітині життя, якою є подружжя і сім’я. Іншими словами, післясинодальне апостольське напоумлення можна правильну тлумачити лише як не-вчительський документ, використовуючи ключі до Вчительського Уряду Церкви, як описано в Катехизмі Католицької Церкви (85-87).

Офіційна доктрина Церкви, до речі, надає незамінний ключ для тлумачення післясинодального апостольського напоумлення, щоб він міг дійсно служити добру усіх вірних, ще більше об’єднуючи їх з Христом, Котрий єдиний є нашим спасінням. Не може бути жодного протистояння чи заперечення між церковною доктриною і її пастирською практикою, оскільки, як нам нагадує Катехизм, доктрина по суті є пастирською:

«Місія Учительського Служіння пов'язана з остаточним характером Союзу, укладеного Богом через Христа зі Своїм Народом; Учительське Служіння повинно захищати Його від помилок і слабкостей, гарантувати йому об'єктивну можливість безпомилково визнавати правдиву віру. Отож, пастирська місія Учительського Служіння покликана пильнувати за тим, щоб Божий Народ перебував у правді, яка визволяє». (890)

Пастирська природа доктрина чітко видна у вченні Церкви щодо подружжя і сім’ї. Сам Христос показує глибоку пастирську природу істини віри у його вчення щодо святості подружжя у Євангелії (Матея  19,3-12), в якому по-новому навчає істину Божого плану для подружжя «від самого початку».

Впродовж останніх двох років, коли Церква була залучена в напружену дискусію навколо подружжя і сім’ї, я часто згадував досвід свого дитинства. Я зростав на родинній молочній фермі в сільській місцевості Вісконсину і був наймолодшим з шести дітей хороших батьків-католиків. Недільна Літургія о десятій ранку в парафіяльній церкві у сусідньому місті була в серці нашого життя віри. В певний момент я усвідомив, що є пара, друзі моїх батьків із сусідньої ферми, яка завжди приходила на св. Месу, але ніколи не приступала до св. Причастя. Коли я запитав свого батька чому вони ніколи не приймають Причастя, він пояснив мені, що чоловік був одружений з іншою жінкою і тому не міг приймати таїнства.

Я чітко пригадую як батько пояснював мені практику Церкви, у вірності її вченню, дуже спокійно. Очевидно, дисципліна мала для нього сенс, і вона мала сенс для мене. До речі, його пояснення для мене були першою нагодою роздумати над природою подружжя, як нерозривного зв’язку між чоловіком і жінкою. В той же час, хочу сказати, що парафіяльний священик ставився до цієї пари з повагою, вони брали участь в парафіяльному житті у спосіб, відповідний для їх неврегульованого зв’язку. Зі свого боку, в мене завжди було враження, що хоча їм було дуже важко не бути здатними приймати таїнства, вони змирились з тим, що жили відповідно до істини їх подружнього стану.

За більше, ніж 40 років священичого життя і служіння, 21 з яких я служив єпископом, я познайомився із численними парами у неврегульованому зв’язку, для яких я чи мої брати-священики надавали пастирську опіку. І хоча їх терпіння є очевидним для кожної співчутливої душі, впродовж років я все чіткіше бачив, що першим знаком поваги і любові до них є говорити їм істину в любові. Таким чином, церковне вчення не є чимось, що ранить їх, але в істині звільняє їх для любові Бога і їх ближніх.

Корисно може бути навести один приклад потреби тлумачити текст «Amoris Laetitia» з ключем Учительського Уряду Церкви. В документі часто зустрічається посилання на «ідеальне» подружжя. Такий опис подружжя може вводити в оману. Він може змушувати читача подумати, що подружжя є вічною ідеєю, до якої впродовж змінних історичних умов більш-менш пристосовуються чоловік і жінка. Але християнське подружжя не є ідеєю; це – таїнство, яке виливає благодать на чоловіка і жінку, щоб вони жили у вірній, постійній і продуктивній любові один до одного. Кожна християнська пара, яка вступає в чинний шлюб, від моменту згоди отримує благодать жити любов’ю, яку присягають один одному.

Оскільки усі ми страждаємо від наслідків первородного гріха, і оскільки світ. В якому ми живемо захищає цілком інше розуміння подружжя, одружені потерпають від спокуси зрадити об’єктивну реальність їх любові. Однак Христос завжди дає їм благодать залишатись вірними цій любові до смерті. Єдине, що може обмежувати їх у вірній відповіді, це їх невдача відповісти на благодать, дану їм в таїнстві св. Подружжя. Іншими словами, їх боротьба йде не з якоюсь ідеєю, яку їм накидає Церква. Їх боротьба іде з силами, які хочуть звести їх, щоб зрадити реальність Христового життя в них.

Впродовж років, а особливо впродовж останніх двох років, я зустрічав багато чоловіків і жінок, які з певних причин живуть окремо або розлучені зі своїми подругами, однак живуть у вірності істині їх подружжя і продовжують щоденно молитись за вічне спасіння  своїх подругів, навіть якщо він/вона покинув їх. У наших розмовах вони визнають своє терпіння, однак, понад усе, відчувають глибокий мир, оскільки залишаються вірними своєму подружжю.

Дехто каже, що така реакція на розлучення вимагає героїзму, який не притаманний середньому статистичному вірному, але, якщо чесно, усі ми покликані, незважаючи на становище життя, жити героїчно. Св. Папа Іван Павло ІІ на завершення Великого Ювілейного 2000 Року, посилаючись на слова Господа в кінці Нагірної Проповіді – «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт.5,48) – навчав нас героїчної природи нашого щоденного життя в Христі словами:

«Як пояснював Другий ватиканський собор, цей ідеал досконалості не слід неправильно розуміти, наче він вимагає якогось надзвичайного існування, можливого лише для кількох «незвичних героїв» святості. Шляхів до святості є багато, відповідно до кожного окремого покликання…. Настав час наново від щирого серця запропонувати усім цей високий стандарт звичайного християнського життя: Усе життя християнської спільноти і християнських сімей повинно вести в цьому напрямку (Novo Millennio Ineunte, 31).

Зустрічаючи чоловіків і жінок, які, незважаючи на розрив подружнього життя, залишаються вірними благодаті таїнства подружжя, я став свідком героїчного життя, яке благодать щодня робить можливим для нас, кожного дня.

Св. Августин Аврелій, проповідуючи в свято Св. Лаврентія, диякона і мученика, у 417 році використав чудовий образ, щоб заохотити нас в співпраці з божественною благодаттю, яку Господь здобув для нас у своїх страстях і смерті. Він запевняє нас, що в Господньому саду є не лише троянди мучеників, але й лілії дівиць, плющ подругів і фіалки вдів. На завершення він каже, що таким чином ніхто не повинен зневірюватись у своєму покликанні, бо «Христос помер за усіх» (Проповідь 304).

Нехай прийняття «Amoris Laetitia», у вірності Мегістеріуму, утверджує подругів у благодаті таїнства Св. Подружжя, щоб вони могли стати таїнством вірних і витривалої любові Бога до нас «від самого початку», що досягнула найповнішого прояву у відкупительному утіловлені Сина Божого. Нехай Магістеріум, як ключ до його розуміння, стежить, «щоб народ Божий перебував в істині, що визволяє» (Катехизм Католицької Церкви, 890).

Кардинал Реймонд Берк


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць