Кардинал Герхард Мюллер

Місто Бога і людини

згідно з енциклікою Папи Бенедикта XVI Deus caritas est

Двадцяте століття характеризуть ідеології та люди, які хотіли нав’язати свою волю світові, незважаючи на щастя мільйонів людей. Сталін, Гітлер, Пол Пот, Мао Цзе-Дун вірили, що їхні ідеї є порятунком світу і що нову людину слід «створити-сконструювати» за їхнім образом і подобою та «благословляти» відповідно до їхньої логіки. Навіть сьогодні ми відчуваємо, як терористи, експлуататори та визискувачі без совісті, іноді навіть в ім’я Бога, проголошують ненависть і насильство засобом до кращого майбутнього світу.

Християнство ж навпаки є релігією любові. Любові, якою Бог щедро обдаровує всіх нас, і наша відповідь у відданості Богові та милосерді до інших є реалізацією людських істот. І як читаємо в енцикліці: «Оскільки Бог полюбив нас першим, любов більше не є просто заповіддю, але відповіддю на дар бути любленим, Бог йде нам назустріч» (п. 1). Любов до Бога і любов до ближнього є в центрі християнської віри у творчій, відкупительній і вдосконалюючій силі Бога Отця, Сина і Святого Духа. Любов і ненависть – між цими альтернативами здійсниться доля світу і кожної окремої людини.

1. Єдність любові в творінні та в історії спасіння

Любов можна неправильно розуміти як простий моральний заклик, нерелевантний заклик до добра, тоді як реальний світ безстрашно продовжує йти своїм шляхом ненависті й егоїзму, індивідуалізму й абсолютного егоїзму. Але ми також можемо запитати себе, чому 20-те століття породило не лише монстрів, а й таких людей, як Махатма Ганді, брат Роже Шютц, Максиміліан Кольбе, мати Тереза ​​та Папа Йоан Павло ІІ, або тепер багато людей, які самовіддано присвятилися служінню біженцям та переслідуваним людям з Близького Сходу.

Християни – це ті, що вірили у любов. Бути християнином – означає зустрітися  з особою Ісуса з Назарета. У Ньому всі Божі обітниці стали реальними та дієвими. Любов до Бога і любов до ближнього тісно поєднані в Ньому, як вони простежувалися в історії об’явлення та віри вибраного народу Ізраїля.

Ось чому визнавання Бога у свідченні: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Йн 4,16) є єдиним і надійним шляхом до майбутнього, повного світла як у часі історії та вдосконалення людини у вічній любові до Бога.У першій частині своєї енцикліки Папа пояснював єдність любові у творінні та в історії спасіння, тоді як у другій частині він практично покликається на Caritas. Йдеться про дію Церкви як спільноти любові. Наш образ Бога і, отже, наш образ людства надзвичайно залежить від тлумачення того, що таке любов.

Ми говоримо про любов у всіх успішних людських стосунках, які деякою мірою стосуються сенсу та наповнення життя. Ми говоримо про любов між братами та сестрами, батьками та дітьми, між родичами та друзями, але є також любов до роботи, мистецтва, музики та науки.

Проте найвищим пунктом бачення, в якому йдеться про любов у всіх культурах і особливо в контексті біблійного об’явлення, є духовна і фізична спільнота чоловіка і жінки в шлюбі. Через інтимну єдність людської істоти в дусі та матерії, в душі і тілі, eros тілесного бажання та philia і agape, любов, яка дарує себе, мають бути нероздільні. Йдеться про очищення від усіх егоїстичних імпульсів, які зрештою роблять людей рабами свого его чи комерціалізованої індустрії задоволення. Метою є об’єднання тіла й душі та відкритість до ближнього у даруванні себе чи в жертвуванні своєї особи, так само як Христос віддав себе Отцеві на хресті за спасіння світу. За задумом Творця, людина створена так, що вона може бути завойована лише тоді, коли віддає себе тому, кого любить, і так входить з ним у спілкування любові.

Це також відповідає запереченням філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900) проти християнства, згідно з яким християнство дало Еросу випити отруту, хоча Ерос не помер від неї, але люди були змушені мати погану совість, їхні біологічні та природні імпульси були оголошені пороками. Однак Логоc і Біоc не можна протиставляти або розділяти як дві абсолютно окремі сфери. І ворожнеча до тіла, яке бачить людину як чистий дух поза його біологічними умовами існування, і споживацьке ідолопоклонство тілу, яке лише хоче позбутися духа й етосу як надбудови потойбіччя, руйнують любов.

Справжня любов бажає вічності: тільки ти і назавжди. Тому моногамний шлюб чоловіка та жінки з добром шлюбу відповідає вірі в єдиного Бога, яка стала стрижнем ідентичності народу Божого Ізраїля: bonum fidei, prolis et sacramenti. Це свідчить про те, що новизна біблійної віри в Ізраїлі та в Церкві полягає в нерозривному зв’язку між образом Божим і образом людини.

2. Що абсолютно нового в біблійній вірі в Бога?

Відкиньмо часто викривлені підходи до розуміння божественного в політеїстичних релігіях і погляньмо на розуміння Бога Аристотелем на висоті грецької філософії, яка знає лише єдиного Бога, двигун, якого може осягнути людська думка, primum movens, quod a nullo movetur (Св. Тома Аквінський, S.th. I q. 3 a.3). Але Бог є тим, кого люблять і шукають усі сущі, Він не той, хто любить тільки себе самого і потребує любові, хто не має співчуття.

Юдаїзм і християнство також визнають Бога як найвище буття, summum ens. Але абсолютна новизна полягає в тому, що Бог, Творець світу і Той, Хто обрав Ізраїль своїм народом, є Богом, сповненим любові та милосердя. Так, Ероса також можна впізнати у його любові до свого народу. Він є ревнивим богом, сказаним аналогічно в метафоричному сенсі. Він сповнений обурення через упертість, байдужість і брак любові, з якими ізраїльтяни намагалися покарати його. Але більшою є його пристрасна любов до впертих і грішних людей. Подібно до того, як наречений любить свою наречену і палко бажає її, а на її невірність відповідає ще більшою любов’ю, так і Бог любить свою іноді невірну наречену Ізраїль.

У Новому Завіті ми маємо не просто нові ідеї. Нове міститься в особі Христа, Логоса, втіленого слова, розуму та любові Бога. У своїй пристрасній любові до людей Бог іде на хрест у людській природі Ісуса. Дивлячись на поранене тіло Сина Отця і Його проколене серце, ми можемо зрозуміти, що означає: «Бог є любов» (1 Йн 4, 8.12).

Любов Бога у Христі є реальна і присутня у звершенні Євхаристії. Тут ми отримуємо не лише статично об’єктивну любов Христа. Це нас притягує. У жертві Церкви члени її тіла стають єдиними з Тим, хто є головою тіла, Його Церкви. Так само, як Ісус повністю віддав себе нам, так і ми можемо бути християнами, лише відкриваючись людям і віддаючи себе, тому що з Христом і через Нього і з Ним ми вже повністю передані Небесному Отцеві і спільноті Сина з Отцем у Святому Дусі в повному сопричасті обожненої любові. Ми в Бозі, і Бог живе в нас.

Це містичне єднання з Ісусом у жертвуванні себе та Причасті, як спільності життя з Ним і з членами Його тіла, братами і сестрами, має, як каже Папа Бенедикт XVI, «соціальний характер» (ст. 14).

3. Єдність у Христі

Було б абсолютно неправильно, якби ми хотіли розділити християнство на три різні комплекси, а саме: віру, мораль та етику і, нарешті, богослужіння та Літургію. У Христі любов до Бога і ближнього, ортодоксія і ортопраксія є як два боки медалі.

Однак у наших міркуваннях і розмовах з іншими ми завжди стикаємося з двома запереченнями:

- Чи можна любити Бога, якщо ми Його не бачимо?

- А чи можна наказати любов?

Треба любити Бога і ближнього! Звичайно, Бог невидимий для наших фізичних очей. «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – той об’явив» (Йн 1, 18).

«Хто Мене бачив, той бачив Отця. Як же ти говориш: Покажи нам Отця?» (Йн 14, 9). Так, ми бачили це своїми очима, ми чули це нашими вухами і ми торкалися своїми руками: слово життя та спільність з Отцем з/і через Христа (1 Йн 1, 1-3). Учні бачили та відчували любов Бога, коли Ісус зцілював хворих, повертав маргіналізованих до спільності, воскрешав померлого сина його матері, проповідував Євангеліє бідним і втішав засмучених. І Він залишається з нами, виконуючи прохання учнів з Емауса, через своє Слово, Таїнства, Євхаристію, вислухану молитву, і любов, яку ми відчуваємо і можемо дати.

Якщо любов – це не просто почуття, а дозвіл долучитися до історії любові Бога з людьми, то ми вчимося очима Бога бачити неприємне, надокучливе і нудне, навіть свого ворога. Тоді стає можливим виконання заповіді любові. Вирвімо щось із нашої нездатності любити за допомогою благодаті Духа правди і любові. Ми передаємо лише те, що отримали самі. Любов росте через любов. Тому любов ніколи не може залишатися лише релігійним обов’язком. Любов робить вас чутливими до Бога і ближнього.

«І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жадної користі» (1 Кор 13, 3).

4. Kарітас і Дияконія: Церква є спільнотою в Божій любові

Любов – це Бог, який відкриває нам, людям, своє потрійне життя: Бог створює світ із любові і кличе людей бути Його улюбленими синами та дочками. Син стає одним із нас у Втіленні. Це показує, що любов – це більше, ніж необов’язкове почуття, це радше активне дарування себе. У своїй кривавій смерті Він відкриває нам своє серце. Ми в безпеці в Божому серці. Нехай Дух Отця і Сина вливається в серця всіх людей, усієї Церкви і в нас особисто, щоб ми, як Ісус, який виконував служіння обмивання ніг, могли бути звільнені від усієї гордині (див. Йн 13). Оскільки Святий Дух перебуває в серці Церкви, усі дії, думки та почуття Його учнів стають вираженням і повідомленням Божої любові у світі. Тому Leiturgia, Martyria і Diakonia нероздільні.

Карітас або Дияконія є вираженням сутності Церкви. У книзі Діянь сказано: «Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним.Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Діян 2, 44 і далі). У міру зростання Церкви виникла необхідність організації Карітасу на рівні парафії, місцевої Церкви, дієцезії, а сьогодні навіть більше на національному та світовому рівнях церковної благодійності.

З часів Отців Церкви є достатньо прикладів того, що особливо погани бачили турботливу працю християн і Церкви щодо бідних і нужденних як особливу рису християн. Як шестирічний хлопчик, імператор Юліан Відступник був свідком загибелі свого батька та його родичів від рук імператора Констанція, сина імператора Костянтина, який, здавалося, був християнином. Так, Юліан, незважаючи на те, що отримав християнську освіту під пильним оком єпископа Євсевія в Нікомідії, внаслідок цього став палким противником християнства, що вилилося в справжню ненависть. Коли він хотів відновити своє неопоганство, він протиставляв Церкві язичницькі організації благодійності, оскільки християнство стало таким популярним саме завдяки практиці милосердя.

Отже, організований Карітас – це не лише гуманістична діяльність у справах добробуту, яку також можна делегувати державі чи іншим органам, а й частина сутності Церкви та є неодмінним вираженням її ідентичності (ст. 25). Церква – це родина Божа у світі, в якій не має бути нужденних, бо кожен ділиться тим, що має.

5. Зберігся в людському єстві: з Христом подолайте нелюдяність

Енцикліка також звертається до великих соціальних потрясінь Європи 19-го та 20-го століть, викликаних промисловою та науковою революціями. З епохи Просвітництва 18-го століття розвинулася віра в прогрес, яка мала найбільший історичний вплив у ліберальному капіталізмі та соціалістичному марксизмі.

Капіталізм зацікавлений у вигоді здібних за кошти широкої громадськості. Для неї християнське соціальне вчення, засноване на солідарності та соціальній справедливості, виглядає як продукт потойбічної етики, переможеної суворими законами ринку. Марксизм вважає, що він може розв’язати протистояння між капіталом і працею шляхом примусового створення безкласового суспільства. Християнське милосердя проголошене стабілізатором несправедливого суспільного ладу, засобом заспокоєння сумління можновладців з ілюзорним посиланням на краще загробне життя. Незважаючи на політичні відмінності, обидві системи мають одну спільну рису: їхню нелюдяність.

Християнська соціальна доктрина не базується на недосяжних утопіях. Вона передбачає, що справедливості та солідарності в суспільстві можна досягти шляхом розумних дій на основі правової системи. Церква як таїнство спасіння не має прямого політичного мандату. Вона не може замінити державу, яка повинна створити справедливий соціальний порядок у політичних дебатах між соціальними групами та за участю всіх громадян. «Справедливість є метою, а отже, і внутрішньою мірою кожної політики» (ст. 28). Однак те, чого держава не може досягти, але до чого покликані християни як особи і Церква як спільнота, це зробити любов відчутною в любові до Бога і ближнього. Що ви зробили найменшому з Моїх братів, ви Мені зробили (див. Мт. 25).

Важливим завданням мирян є участь у створенні справедливих структур і менталітету в роботі та політиці. Оскільки справедливість і солідарність випливають із загальнолюдського розуму, взаємодія з людьми інших релігійних або суто гуманістичних поглядів також можлива і потрібна. Вона також містить добру співпрацю між церковними благодійними установами та державними та незалежними організаціями.

Але жоден соціальний порядок, яким би оптимальним він не був, не зможе усунути всі людські страждання. Тут є місце для благодійної діяльності кожного християнина та організованої допоміжної роботи церковних установ. Конкретна діяльність любові полягає в переживанні Божої любові до людей у ​​їхніх духовних, релігійних, емоційних і фізичних потребах. Через посередництво тих, хто працює від імені християн, люди можуть навчитися, що людська гідність не може бути втрачена в усій земній крихкості, тому що вона випливає з любові Бога і вливається в неї.

6. Любов Христова спонукає нас: До любові до ближнього

Треба уточнити конкретний профіль церковної благодійності. На відміну від марксистського засудження християнської милосердя, ми маємо наголосити на вільному від ідеології та безкорисно безоплатному походженні благодійної мотивації. Чому ж тоді, як добрий самарянин, допомагаємо тим, хто потрапив до розбійників? Зараз ми не обговорюємо кращий поліцейський нагляд і боротьбу зі злочинністю, але, як люди, ми маємо співчуття, яке походить від нашої створеної Богом природи, що дозволяє нам реально допомогти цій конкретній людині зараз і конкретно. Любов Христа спонукає нас (2 Кор 5,14), так ми кажемо як християни.

Але ж ми допомагаємо ближньому без таємних намірів, просто тому, що він наш ближній, тому що він представляє Христа цієї миті. З цієї причини ми не ставимо за мету практикувати любов до ближнього і не робимо її засобом прозелітизму, який, за словами Папи Франциска, був би прямою протилежністю місії, тобто мимовільного свідчення безумовної любові Бога до нас в Ісусі Христі. Досвідчений християнин знає, коли говорити про Бога, а коли мовчки свідчити про Божу любов. Мовчазний приклад іноді є найкращим свідченням Божої любові, яке також може привести до віри в Бога та досвіду любові Христа у сопричасті Його Церкви.

Найкращим захистом Бога і людини є любов (ст.31с). Церква загалом є об’єктом милосердної діяльності, так само як вона залишається об’єктом визнання віри та звершення Таїнств. Той, хто професійно займається милосердям Церкви, мусить остерігатися двох протилежних небезпек. По-перше, щоб не впасти в спокусу хибних ідеологій, які стверджують, що приносять вирішення всіх проблем через людину, яка робить те, що Божий світовий уряд ще не зміг зробити. Але є також небезпека змиритися, тому що серед нас завжди є бідні та нужденні. Усі пожертви та обов’язки, здається, вилито в бездонну яму. А щоб ми не стали зарозумілими тоталітаристами і навіть терористами в ім’я Бога чи добра, щоб не зайшли скривджені в мушлю нашого маленького щастя, уся наша прихильність щодо інших потребує молитви. Молитва захищає нас від сліпого активізму та фанатичного доброчинства.

Справжня релігійна постава стримує людину від засудження Бога і звинувачення Його в тому, що Він допускає нещастя, не відчуваючи жалю до своїх створінь. Але той, хто наважиться воювати проти Бога, апелюючи до інтересів людини, кому він довіриться, коли людські дії виявляться безсильними?» (ст. 37).

У цю історичну годину, коли людство знову опинилося на духовному роздоріжжі, ми також маємо зробити вибір між любов’ю та ненавистю, байдужістю та жертовністю. Ми переконані, що найглибшими причинами секуляризму чи внутрішнього віддалення багатьох від християнської традиції, всихання коріння є не інтелектуальні труднощі з окремими віруваннями церкви, а брак довіри до мінливого світу та надії – сили дарування Божої любові.

У сакраментальній Церкві Триєдиного Бога Царство Боже вже приховане, але насправді воно присутнє, як пояснює нам святий Августин згідно з біблійним вченням. Ця Церква-паломниця прямує до свого сповнення у святому місті, небесному Єрусалимі. Вона, як наречена, готується до весільної вечері з Агнцем, яким є Христос, її небесний Наречений. І вже зараз у вірі, надії та в любові ми чуємо голос, що кличе від престолу Божого: «От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло.» І сказав той, хто сидить на престолі: «От, нове творю все» (Одкр 21, 3-5).