Відкритий Лист кардинала Ґерхарда Мюллера, який Він написав кардиналу Домініку Дуці (Прага). Лист стосується "Відповіді" на сумніви кардинала Дуки щодо VIII розділу Amoris Laetitia (мова про можливість Святого Причастя для розлучених осіб, які заключили новий зв'язок (цивільне подружжя).

"Особисто я дуже вдячний Кардиналу Ґерхарду Мюллеру за Його відвагу і чіткість в цьому питанні. Ієрарх не став вдавати, що все ясно і все зрозуміло і вказав на поважні помилки в тлумаченні тексту "Amoris Laetiti", представленому єпископами регіону Буенос Айрес, і затвердженим Папою Франциском, а також серйозні помилки у "Відповіді" на Dubia кардинала Дуки з боку Дикастерія Віровчення, яке такожпідписав Папа Франциск. Молюся про подібну мужність для наших Єпископів",- пише на фейсбук-сторінці о. Роман Лаба, який є автором перекладу цього листа.

ЛИСТ КАРДИНАЛА ҐЕРХАРДА МЮЛЛЕРА КАРДИНАЛУ ДОМІНІКУ ДУЦІ

Ваша Еміненціє, дорогий брате Домінік Дука,

З великою увагою я прочитав «Відповідь» Дикастерія Віровчення (DDF) на Твої «dubia» (лат. сумніви) на постсинодальне апостольське повчання «Amoris Laetitia» («Відповідь на ряд запитань», далі «Відповідь») і хотів би поділитися з Тобою моєю оцінкою.

Один із сумнів, який Ти представив Дикастерію Віровчення, стосується тлумачення «Amoris Laetitia», яке міститься в листі єпископів регіону Буенос-Айрес від 5 вересня 2016 року і яке дозволяє доступ до Таїнств розлученим, що живуть у другому цивільному союзі, навіть якщо вони продовжують поводитися як чоловік і дружина без бажання змінити своє життя. Згідно з «Відповіддю», цей текст з Буенос-Айрес належить до звичайного папського учительського уряду, будучи прийнятим самим Папою. Франциск сказав, що тлумачення, запропоноване єпископами Буенос-Айрес, є єдино можливим тлумаченням «Amoris Laetitia». З «Відповіді» випливає, що потрібно виразити релігійну згоду розуму і волі на цей Буенос-Айреський документ, як це відбувається з іншими текстами звичайного магістеріуму Папи (див. Lumen Gentium 25.1).

У зв’язку з цим, спочатку необхідно з’ясувати, з точки зору загальної герменевтики католицької віри, що є об’єктом згоди розуму і волі, яку кожен католик повинен надати автентичному магістеріуму Папи і єпископів. У всій доктринальній традиції, і особливо в Lumen Gentium 25, така релігійна згода стосується доктрини віри і моралі, яка відображає і підтверджує всю істину об’явлення. Приватні думки Пап і єпископів виразно виключені з Вчительського Уряду Церкви (Magisterium). Більше того, будь-яка форма магістерського позитивізму суперечить католицькій вірі, оскільки Магістерій не може навчати того, що не має нічого спільного з об’явленням, або того, що прямо суперечить Святому Письму (norma normans non normata), апостольській традиції та попереднім остаточним рішенням самого Магістерію (Dei Verbum 10; див. DH 3116-3117).

Чи потрібно, таким чином, виражати релігійну згоду на текст з Буенос-Айрес? З формальної точки зору, вже сумнівно вимагати релігійної згоди розуму і волі на теологічно неоднозначну інтерпретацію частини єпископської конференції (регіон Буенос-Айрес), яка, в свою чергу, інтерпретує твердження Amoris Laetitia таким чином, що вимагає пояснення і чия узгодженість з вченням Христа (Мк 10,1-12) викликає сумніви.

Насправді, Буенос-Айреський текст, здається, суперечить, принаймні, вченню Йоана Павла ІІ (Familiaris Consortio, 84) та Бенедикта XVI (Sacramentum Caritatis, 29). І навіть якщо у «Відповіді» цього не сказано, звичайні вчительські документи цих двох Пап також повинні отримати релігійну згоду розуму і волі.

Однак у «Відповіді» стверджується, що Буенос-Айреський текст пропонує інтерпретацію «Amoris Laetitia» в дусі спадкоємства з попередніми папами. Чи це справді так?

Давайте спочатку розглянемо зміст Буенос-Айреського тексту, підсумований у «Відповіді». Вирішальний абзац «Відповіді» стосується третього сумніву (dubium). Після слів про те, що Йоан Павло ІІ та Бенедикт XVI вже дозволяли доступ до причастя розлученим і повторно одруженим особам, які погоджуються жити у стриманості, вказується на новизну Франциска:

«Франциск підтримує пропозицію повної стриманості для розлучених і тих, хто знову одружився [в цивільному шлюбі] в новому союзі, але визнає, що можуть виникнути труднощі в його здійсненні, і тому дозволяє в деяких випадках, після належного розпізнавання, уділяти таїнство Примирення навіть тоді, коли хтось не може бути вірним стриманості, запропонованій Церквою» [підкреслено в тому ж тексті].

Сам по собі вираз «навіть тоді, коли не може бути вірним стриманості, запропонованій Церквою» можна тлумачити двояко. Перший: ці розлучені намагаються жити в стриманості, але через труднощі і людську слабкість їм це не вдається. У цьому випадку «Відповідь» може бути в руслі вчення святого Йоана Павла ІІ. Другий: ці розлучені не приймають життя в стриманості і навіть не намагаються (тому немають наміру змінитися), з огляду на труднощі, з якими вони стикаються. У цьому випадку відбувся б розрив з попереднім вченням.

Все вказує на те, що у «Відповіді» йдеться про другу можливість. Насправді ця двозначність вирішується в Буенос-Айреському тексті, який відокремлює випадок, коли принаймні [подружжя] пробує жити в стриманості (п. 5), від інших випадків, коли це не так (п. 6). В останніх випадках єпископи Буенос-Айрес заявляють: «В інших, більш складних обставинах, коли не вдалося домогтися визнати шлюб недійсним, згаданий варіант [намагатися жити в стриманості] насправді може виявитися нездійсненним».

Щоправда, це речення містить ще одну двозначність, оскільки в ньому сказано: «і коли не вдалося домогтися визнати шлюб недійсним». Дехто, зауважуючи, що в тексті не сказано «і коли шлюб був дійсним», обмежив ці складні обставини до тих, коли, навіть якщо шлюб є недійсним з об’єктивних причин, ці причини не можуть бути доведені на церковному форумі. Як бачимо, хоча Папа Франциск представив Буенос-Айреський документ як єдино можливе тлумачення «Amoris Laetitia», герменевтичне питання не вирішене, оскільки досі існують різні інтерпретації Буенос-Айреського документа. Зрештою, як у «Відповіді», так і в Буенос-Айреському тексті ми спостерігаємо брак точності у формулюваннях, що може призвести до альтернативних інтерпретацій.

Однак у будь-якому випадку, навіть якщо залишити осторонь ці неточності, здається зрозумілим, що має на увазі як «Відповідь», так і текст з Буенос-Айрес. Це можна було б сформулювати так: існують особливі випадки, коли після періоду розпізнавання можна уділити таїнство відпущення гріхів охрещеній особі, яка після укладення сакраментального шлюбу, підтримує сексуальні стосунки з особою, з якою вона перебуває у другому шлюбі, без вимагання того, щоб охрещена особа прийняла рішення не продовжувати ці стосунки, або тому, що вона усвідомлює, що для неї це неможливо, або тому, що вона усвідомлює, що це не є Божою волею для неї.

Для більшої ясності уявімо собі, що в майбутньому документі Дикастерію Віровчення буде запропонований абсурдний аргумент на користь дозволу абортів у деяких випадках, наприклад, такий: «Йоан Павло II, Бенедикт XVI і Франциск вже дозволяли аборти в деяких випадках, наприклад, коли у матері рак матки, і цей рак необхідно лікувати; тепер аборт дозволений і в деяких інших випадках, наприклад, у випадках вад розвитку плоду, в продовження того, чого вчили попередні понтифіки». Можна побачити помилковість цього аргументу. Випадок операції з приводу раку матки можливий тому, що це не прямий аборт, а ненавмисний наслідок лікувальної дії на матір (згідно з так званим принципом подвійного ефекту). Між цими двома доктринами буде не спадкоємність, а розрив, оскільки остання заперечує принцип, який керував першою позицією і засуджував будь-який прямий аборт.

Але складність вчення, яке представляє «Відповідь» і буенос-Айреський текст, згідно із запропонованим формулюванням, полягає не тільки в його розриві з вченням св. Йоана Павла II і Бенедикта XVI. Насправді це вчення протиставляється іншим виразам доктрини Церкви, які є не лише твердженнями звичайного Магістеріуму, але й були остаточно викладені як такі, що належать до депозиту віри.

Тридентський Собор вчить, по суті, наступним істинам, що таїнственне (сакраментальне) визнання всіх тяжких гріхів є необхідним для спасіння (DH 1706-1707); що життя в другому союзі як чоловіка і дружини під час існування подружнього зв’язку є тяжким гріхом перелюбу (DH 1807); що умовою для надання відпущення гріхів є розкаяння каяника, яке включає в себе жаль за гріх і намір більше не грішити (DH 1676; 1704); що для охрещеної людини не є неможливим дотримання божественних заповідей (DH 1536,1568). Всі ці твердження вимагають не лише релігійної згоди, але й твердої віри, оскільки вони містяться в одкровенні, або, принаймні, прийняття і твердої віри, оскільки вони пропонуються Церквою в остаточному вигляді. Іншими словами, вибір вже не стоїть між двома пропозиціями звичайного Магістеріуму, але на карту поставлено прийняття складових елементів католицької доктрини.

Свідчення Йоана Павла ІІ, Бенедикта XVI та Тридентського собору в основному ґрунтується на чіткому свідченні Слова Божого, якому служить Вчительський Уряд Церкви (Магістеріум). Вся душпастирська опіка католиків, які живуть у другому шлюбі після цивільного розлучення, повинна ґрунтуватися на цьому свідченні, бо тільки послух Божій волі може служити спасінню людей. Ісус каже: Хто відпускає свою жінку й бере другу, чужоложить з нею. 12 І коли жінка покине свого чоловіка й вийде за іншого, - чужоложить. (Мк 10, 11 і наст.). І як наслідок: Ані розпусники, ані перелюбники царства Божого не успадкують (1 Кор 6, 9 - 10). Це також означає, що ці розлучені не гідні причащатися, поки не отримають Таїнство відпущення гріхів, яке, в свою чергу, вимагає покаяння у своїх гріхах разом з наміром виправитися. Тут не бракує милосердя, а навпаки, оскільки милосердя Євангелія полягає не в тому, щоб терпіти гріх, а в тому, щоб відродити серця вірних, щоб вони жили згідно з повнотою любові, якою жив Христос і вчив жити нас.

Звідси випливає, що тих, хто відкидає тлумачення «Amoris Laetitia», запропоноване Буенос-Айреським текстом і «Відповіддю», не можна звинувачувати в інакомисленні. Їхня проблема полягає не в тому, що вони бачать протиріччя між тим, що вони розуміють, і тим, чого навчає Вчительський Уряд Церкви, а в тому, що вони бачать протиріччя між двома різними вченням одного й того ж Вчительського Уряду Церкви, одне з яких тепер остаточно утвердилося. Святий Ігнатій з Лойоли запрошує нас вірити, що те, що ми бачимо як біле, є чорним, якщо так стверджує ієрархічна Церква. Але святий Ігнатій не закликав нас вірити, покладаючись на Магістеріум, що те, що сам Магістеріум раніше остаточно визначив як біле є чорним, а чорне білим.

Більше того, труднощі, пов’язані з текстом «Відповіді», на цьому не закінчуються. Насправді, «Відповідь» виходить за рамки того, що сказано в «Amoris Laetitia» і Буенос-Айреському документі, у двох серйозних моментах.

Перший стосується питання: хто приймає рішення про можливість уділення Таїнства відпущення гріхів розлученим особам, які перебувають у другому шлюбі, в кінці процесу розпізнавання? У своєму сумніві (dubium), який Ти представив для Дикастерію Віровчення, дорогий Брате, Ти пропонуєш кілька альтернатив, які здаються вам можливими: це може бути парафіяльний священик, єпископський вікарій, пенітенціарна установа..... Рішення, наведене у «Відповіді», напевно, стало для Тебе справжньою несподіванкою, яку Ти навіть не могли собі уявити. Насправді, згідно з відповіддю Дикастерію Віровчення, остаточне рішення має бути прийняте по совісті кожним членом Церкви (п. 5). З цього випливає, що сповідник лише підкоряється цьому рішенню совісті. Впадає в очі те, що сказано, що людина повинна «поставити себе перед Богом і відкрити йому свою совість з її можливостями і обмеженнями» (там же). Якщо совість є голосом Бога в людині (Gaudium et Spes 36), то не зрозуміло, що означає «поставити своє сумління перед Богом». Здається, що совість тут є радше приватною точкою зору кожної людини, яка потім ставиться перед Богом.

Але залишимо цей момент осторонь, щоб зосередитися на дивовижному твердженні, яке міститься в тексті Дикастерія Віровчення. Вірні самі вирішують, чи отримувати їм відпущення гріхів, а священик повинен лише прийняти це рішення! Якщо це стосується взагалі всіх гріхів, то таїнство Примирення втрачає свій католицький сенс. Це вже не смиренне благання про прощення того, хто стоїть перед милосердним суддею, який отримує владу самого Христа, а відпущення гріхів самому собі після того, як хтось дослідив своє власне життя. Це недалеко від протестантського погляду на Таїнство, засудженого Тридентським Собором, який наполягає на ролі священика як судді під час Таїнства Сповіді (див. DH 1685; 1704; 1709). Євангеліє стверджує, посилаючись на силу влади ключів: і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі (Мт. 16, 19). Але в Євангелії не сказано: Що люди вирішать по совісті, що їм буде дозволено на землі, те буде дозволено їм на небі. Дивно, що Дикастерій Віровчення міг представити Святішому Отцеві на підпис під час аудієнції текст з такою богословською помилкою, компрометуючи таким чином авторитет Святішого Отця.

Здивування тим більше, що «Відповідь» намагається спиратися на Йоана Павла ІІ, стверджуючи, що рішення залежить від кожного віруючого, приховуючи той факт, що процитований текст Йоана Павла ІІ прямо протилежний «Відповіді». Насправді, у «Відповіді» цитується «Ecclesia de Eucharistia» 37b, де йдеться про прийняття Євхаристії: «Судження про стан благодаті, звичайно, належить тільки зацікавленій особі, оскільки це оцінка совісті». Але подивімося на речення, додане пізніше Йоаном Павлом II, яке у «Відповіді» не цитується, і яке виявляється головною ідеєю цього абзацу з «Ecclesia de Eucharistia»: «У випадках, однак, зовнішньої поведінки, яка серйозно, явно і постійно суперечить моральній нормі, Церква, у своєму пастирському піклуванні про добрий суспільний порядок і про повагу до Таїнства, не може не відчувати себе поставленою під сумнів. Норма Кодексу Канонічного Права про недопущення до євхаристійного спілкування тих, хто вперто перебуває в явному тяжкому гріху, відноситься до цієї ситуації явного важкого гріха» (тамже). Як бачимо, Дикастерій Віровчення виділила передумову тексту св. Йоана Павла ІІ, опустивши при цьому головний висновок, який протилежний тезі Дикастерію Віровчення.

Друге нововведення, яке міститься у «Відповіді», полягає в тому, що кожна дієцезія заохочується до вироблення власних керівних принципів для цього процесу розпізнавання. Звідси випливає негайний висновок: якщо вказівки будуть різними, то може статися так, що розлучені зможуть приступати до Євхаристії згідно з вказівками однієї дієцезії, а не згідно з вказівками іншої. Єдність Католицької Церкви з найдавніших часів означала єдність у прийнятті Євхаристії: Тому, що один хліб, - нас багато становить одне тіло (пор. 1 Кор 10, 17). Якщо вірний католик може причащатися в одній єпархії, то він може причащатися у всіх дієцезіях, які перебувають у сопричасті з Вселенською Церквою. Це і є єдність Церкви, яка ґрунтується і виражається в Євхаристії. Тому те, що людина може причащатися в одній помісній Церкві і не може причащатися в іншій, є точним визначенням розколу. Неможливо уявити, щоб «Відповідь» Дикастерію Віровчення сприяла такому, але це були б вірогідні наслідки прийняття її вчення.

Зіткнувшись з усіма цими труднощами у «Відповіді» Дикастерія, який є вихід для тих, хто хоче залишатися вірним католицькій доктрині? Я вже говорив, що текст з Буенос-Айреса і текст «Відповіді» не є точними. Вони не говорять чітко, що вони мають на увазі, і тому залишають відкритими для інших інтерпретацій, хоч і малоймовірних. Це залишає місце для сумнівів щодо їхньої інтерпретації. З іншого боку, незвичним є спосіб, у який «Відповідь» фіксує схвалення Святішого Отця - простий датований підпис внизу сторінки. Звичайною формулою було б «Святіший Отець схвалює текст і наказує (або дозволяє) його публікацію», але в цій погано відредагованій «нотатці» нічого такого немає. Це викликає ще один сумнів щодо авторитетності «Відповіді».

Ці питання дозволяють нам виразити новий сумнів (dubium), відповідно до того, що я сформулював раніше: чи існують випадки, коли після періоду розпізнавання можна уділити Таїнство відпущення гріхів охрещеній особі, яка підтримує сексуальні стосунки з особою, з якою вона живе у другому шлюбі, якщо ця особа не бажає прийняти рішення не продовжувати ці стосунки?

Дорогий брате, до вирішення цього сумніву (dubium) авторитет «Відповіді» на Твої сумніви (dubia) і Лист з Буенос-Айрес залишається в підвішеному стані, з огляду на неточності, які містять ці тексти. Це відкриває невеликий простір для надії на те, що буде негативна «Відповідь» на цей сумнів (dubium). У цьому випадку головну користь отримають не вірні, які в будь-якому випадку не будуть зобов’язані приймати позитивну «відповідь» на сумнів (dubium) як таку, що суперечить католицькій доктрині, лише влада, яка відповідаючи на сумнів (dubium), збережеться недоторканою, оскільки більше не вимагатиме у вірних релігійної згоди розуму і волі щодо істин, які суперечать католицькій доктрині.

Сподіваючись, що це пояснення прояснить значення «Відповіді», яку Ти отримав від Дикастерія Віровчення. Посилаю Тобі мої братні вітання in Domino Iesu,

Герхард Людвіг Мюллер

Рим