Цей епізод «Історій з історії УГКЦ» — особливий, адже він розповідає про Мукачівську греко-католицьку єпархію, українську релігійну інституцію в межах Закарпатської обл. України, яка на сьогодні має окремішній статус від УГКЦ і безпосередньо підпорядковується Апостольській столиці. Як і чому виник такий статус — у «Історіях з історії УГКЦ» з Юрієм Скірою.

Підґрунтя

Про початки християнства в Закарпатті існує дві версії — надто мало достовірних історичних документів для однозначного твердження. Однак, найвірогідніше, християнська віра прийшла сюди саме з Києва: ця земля була підпорядкована Київській митрополії і певний час входила до складу створеної у XVI столітті Галицької митрополії, тому Мукачівську єпархію також відносять до спадщини Володимирового Хрещення. Друга версія ґрунтується на переказах і легенді про те, що Кирило і Методій, ідучи до Моравії, кілька місяців жили на Закарпатті і місцеві люди прийняли християнство саме від них.

«У 1596 році частина єпископів Київської митрополії на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою підписали акт Берестейської унії. Так у Речі Посполитій розпочалася історія тепер уже унійної Київської митрополії. А як виглядала справа по той бік кордону, на Закарпатті?» — починає розповідь історик Юрій Скіра.

Варто нагадати, що довгий час територія Закарпаття належала угорським правителям, у XVI—XVII столітті їхні землі були розділені між Османською імперією та владою Габсбургів — аж до кінця XVII cтоліття, коли вся територія Угорщини перейшла під владу Габсбургів (див. Історія Закарпаття). Тобто історичні, політичні й церковні умови в Закарпатті значно відрізнялися від інших земель України.

Ужгородська унія та Мукачівська греко-католицька єпархія

«На початку XVII століття більшість земель на Закарпатті належала двом угорським магнатським родам — Другетам та Ракоці, — продовжує Юрій Скіра. — Перші володіли Ужгородом, а другим належало Мукачево. Саме Мукачево було давньою резиденцією православних єпископів Мукачівської єпархії. І для єпископів описуваний час був дуже складним.

Князь Юрій І Ракоці відчував себе абсолютним володарем на своїх землях. Користуючись тодішнім принципом про те, що чия влада, того й віра, цей амбітний вельможа хотів насадити у своїх землях кальвінізм. Мукачівські єпископи як могли опиралися цьому, але місця для маневру в них було небагато. Габсбурги були далеко і не мали такої сили, щоби протистояти Ракоці. Тому єдиним природним союзником для них стала Католицька Церква, з якою вони пішли на зближення. Бачачи приклад Берестейської унії в Речі Посполитій, вони хотіли укласти подібну.

Та Ракоці не хотів зміцнення Мукачівської єпархії. Користуючись своєю силою і владою, він звів нанівець всі зусилля мукачівського владики Василя Тарасовича. Тому унійні ініціативи 1640-х років здобули добрий ґрунт не на його землях, а в сусідніх володіннях католицьких магнатів Другетів: провідниками цих ініціатив були двоє отців василіан — Петро Партеній Петрович та Гавриїл Косовицький. Їм у цьому на зустріч пішов Егерський католицький єпископ Юрій Якушич. Він письмово запросив усіх католицьких священників на землях Другетів та інших католицьких магнатів на збори. На них мали обговорити питання унії.

До Ужгорода 1646 року прибуло також 63 священники з Мукачівської єпархії. Урочиcте проголошення унії відбулося в каплиці Ужгородського замку. За цією унією, яку називають Ужгородською, як і за Берестейською, зберігався східний чин богослужіння, право духовенства обирати собі єпископа, урівнювання у правах та привілеях унійного духовенства з католицьким.

У подальших десятиліттях Ужгородська унія поволі поширювалася і в Мукачівській єпархії. У 1664 році унійний єпископ Петро Партеній посів традиційну резиденцію Мукачівських єпископів у Свято-Миколаївському монастирі. А десь у середині XVIII століття всі парафії Мукачівської єпархії остаточно перейшли на унію».

Що було далі і чому Мукачівська єпархія продовжує зберігати особливий статус?

«Через географічну близькість понад століття закарпатські греко-католики підпорядковувалися угорському єпископу з Егерта. У 1771 році єпархія остаточно вийшла з-під його влади і перейшла під пряме підпорядкування Ватикану. Хоча на цьому угорські впливи на цю церкву не закінчилися, як пише релігієзнавець Дмитро Горєвой. Давня Мукачівська єпархія стала центром для Унійних церков у Центральній Європі. Фактично, і Словацька ГКЦ, і Угорська ГКЦ формувалися для українців, що проживали на відповідних територіях. Навіть Крижевецька єпархія у Хорватії душпастирювала українцям Закарпаття і Галичини, що опинилися в еміграції. З цієї єпархії, фактично, народилися русинська Пітсбурзька митрополія у США.

До Другої світової війни Унійна Церква була найбільшою конфесією на Закарпатті. Лише після фізичного вбивства єпископа Теодора Ромжі й ув’язнення близько 100 священників у тюрмах та концтаборах Ужгородську унію радянська влада 1948 року скасувала, а решту священників насильницьки приєднала до Московського патріархату. Після розгрому Мукачівської греко-католицької єпархії на Закарпатті запанувало православ’я російського взірця».

За майже три десятки років незалежності Мукачівська греко-католицька єпархія відродилася. Але питання єдності МГКЄ з УГКЦ залишається складним: Мукачівська єпархія продовжує утримувати status quo — пряме підпорядкування Ватикану. Про низку причин такої ситуації — у покликаннях нижче. Ось, зокрема, що каже про найвагомішу з них Дмитро Горєвой: «Наразі угорські і словацькі церковні та політичні кола мають вплив не тільки на Закарпатті, а і в МГКЄ. Ні Братиславі, ні Будапешту не вигідна міцна Українська Церква на Закарпатті. Дедалі тісніший зв’язок та можливий альянс Східних Церков під неформальним керівництвом УГКЦ тривожить Угорщину та Словаччину. Вони не хочуть посилення впливу на свої суспільства з боку України».

«Загалом тема об’єднання, не завжди інституційного, а може навіть і неформального, різних українських унійних гілок явно недооцінена. Бо закордонні єпархії УГКЦ разом з різними „рештками“ колись величної Мукачівської єпархії, — а це і Пітсбурзька митрополія, і єпархія у Хорватії, екзархат у Чехії та Церкви Словаччини й Угорщини, — могли би краще просувати інтереси українських греко-католиків і загалом сприяти публічній дипломатії України», — завершує релігієзнавець.