Юридичний статус Ватикану: від Римської проблеми до Латеранської угоди
  • Пон, 20/06/2016 - 21:46

      Період між 1860 та 1929 роками в історії Ватикану називається “Римським питанням”. Чезаре Рафаелле запропонував ввести в обіг термін “Римський процес”. Початок цього римського процесу відбувся 27 березня 1861 року, після проголошення Риму столицею об'єднаного Королівства Італія. Після цього символічного акту (перенесення столиці Італії з Турину до Риму) Святий Престол протягом 58 років відмовлявся визнати Королівство Італію.

      Згідно з нормами міжнародного права, історія Ватикану між 1860 і 1929 роками є історією окупованої країни. Святий Престол був визнаний на дипломатичному рівні всіма католицькими державами, а також Російською імперією, Прусією та Австро-Угорщиною. Захоплення Папської області в 1870 році відзначилось короткочасним збройним опором папської жандармерії військам Дж. Гарібальді.

      Папська область була повноправним суб'єктом міжнародного права. В ХІХ столітті її визнавали всі держави Європи, США та країни Південної Америки. Папа Римський вважався офіційним “сувереном” Папської області, він мав право передавати окремі території у світську власність. Фактично, до складу Папської області входили всі сучасні терени центральної Італії. Римській курії також належали окремі ділянки землі в північній Італії та на Сицилії. Ці території називались Римською курією “допоміжними” [6].

      Протягом 1870-1871 років Королівство Італія офіційно позбавило Папу Римського допоміжних територій. Однак, палатинська гвардія, дворянська гвардія, швейцарська гвардія (офіційні збройні формування Святого Престолу) роззброєні не були. Королівство Італія дозволило їм перебувати на територіях Ватиканського пагорба, виконуючи функції охорони центру Римо-Католицької Церкви. Король Італії видав декрет, згідно з яким усі титули та привілегії, що надавались Святим Престолом італійським громадянам, визнавались також Італійським королівством. Разом із тим, у 1871 році Король Італії заборонив Святому Престолу “дарувати феоди”, збирати податки та карбувати власну монету.

      Говорячи про римське питання як про втрату Ватиканом власної суверенної території, ми дозволимо собі не погодитись з даним твердженням. Нам довелось протягом тривалого часу вивчати правову історію, конституційне право і міжнародно-правовий статус Сан-Маріно. Ця проблематика була відображена нами в ряді наукових публікацій і у кількох виступах на міжнародних науково-практичних конференціях [15; 16; 17].

      Сан-Маріно — найстаріша у світі республіка з формально найстарішим конституційним законодавством. “Народ Сан-Маріно” як суверенна територія вперше згадується ще в папській буллі Гонорія ІІ від 1126 року. Ця булла має визначне значення в контексті римського питання ХІХ-ХХ століття. Вона не лише є першим письмовим джерелом санмарінського права, але й яскравим прикладом міждержавної угоди з боку самого Святого Престолу. Булла Папи Гонорія ІІ є, на наш погляд, міжнародно-правовим актом. Вона офіційно визнавала Сан-Маріно незалежною державою з республіканським устроєм. Крім того, дана булла є першим юридично зафіксованим випадком обміну дипломатичними представництвами: між Святим Престолом і Республікою Сан-Маріно [17, c. 8-9].

      Подальша юридична історія Республіки Сан-Маріно характеризується розвитком ліберально-демократичних традицій міського республіканізму і втілена в текстах трьох Статутів Республіки, що на наш погляд, можна визначити як конституційно-правові акти. Всі три Статути Сан-Маріно згадували буллу Гонорія ІІ як документ, що визначав і регламентував територіальний суверенітет Сан-Маріно [17, c. 8].

      У 1602 році посол Папи Римського та представники “аренго” ( Ради Старійшин) і парламенту Сан-Маріно підписали “Договір про протекцію Святого Престолу над Республікою Сан-Маріно”. Цей договір також є міжнародно-правовим актом, що яскраво характеризує активну дипломатичну позицію Святого Престолу в Середньовічну епоху. Договір про протекцію у своїй преамбулі, як і три Статути Сан-Маріно, посилається на буллу 1126 року, надану папою Гонорієм ІІ. Головною метою цього Договору, що була успішно досягнута, стало встановлення офіційного протекторату Святого Престолу над Республікою Сан-Маріно [17, c. 8-9].

      Період XVII-XIX століть в італійській історії був бурхливим і визначався єдиною тенденцією: потягом до централізації і створення єдиної держави. Першим представником цієї ідеї був Н. Макіавеллі. Втілив її у життя Дж. Гарібальді. Однак, Сан-Маріно, незважаючи на тривалу практику навколишніх воєн, не було окуповане жодним містом-державою, а в подальшому Італійським королівством. Чому? Навіть Папська область була окупована. Однак, статус Святого Престолу однаково залишався недоторканим навіть в умовах територіальної окупації Папської області. На наш погляд, Сан-Маріно зуміло зберегти незалежність до сьогоднішнього дня виключно завдяки офіційному протекторату Святого Престолу [16; 17].

      В 1631 році Договір про протекцію було підтверджено Папою Римським. Саме в редакції 1631 року цей акт є чинним і до сьогодні. Він безперечно має міжнародно-правову природу, а також виступає одночасно джерелом конституційного права і Сан-Маріно, і Ватикану.

      Таким чином, Італія, захоплюючи терени Папської області в 1870 році, керувалась відсутністю міжнародного юридичного статусу цієї області. Її сувереном виступав Святий Престол, статус якого залишився незмінним. При цьому, Італія не окупувала Сан-Маріно, продемонструвавши повагу до міжнародного права. Повага з боку офіційного Риму до міжнародно-правового поля Святого Престолу, на нашу думку, є єдиним коректним поясненням того факту, що Сан-Маріно протягом своєї історії не зазнало жодного територіального посягання з боку Італії.

      Отже, Святий Престол з 1602 року виступав неформалізованим (не закріпленим юридично) сувереном Папської області з центром у Римі та був формалізованим територіальним сувереном у Сан-Маріно. В 1740 році Папа Римський підтвердив факт протекції Святого Престолу над цієї крихітною республікою.

      Цілком можливо, що римське питання чи римська проблема, на думку Італії, не мала значення, оскільки Святий Престол зберіг територіальний суверенітет над Сан-Маріно. Ми вважаємо, що говорити про втрату Святим Престолом територіального суверенітету після окупації 1870-1871 років, некоректно і неправильно. Крім того, у наукових дослідженнях С. Дьяченка та М. Гeрдегена взагалі не згадується про буллу 1126 року, Договір 1602 і 1631 років та визнання цим міждержавним договором суверенітету Папи Римського над Сан-Маріно. Це — важливі джерела історії міжнародного права Ватикану. Не враховувати їх є серйозною дослідницькою помилкою. Ми повинні висловити академічну вдячність відомому радянському міжнароднику В. Н. Дахіну, що першим ввів у науковий юридичний обіг поняття суверенітету Ватикану над Республікою Сан-Маріно. Цей суверенітет зберігається і досі [5, c. 22].

      Вирішення римського питання затягнулось на 59 років. Загальний контекст цього питання визначався наступним: Святий Престол втратив територіальне закріплення на користь Королівства Італії. Остання грубо анексувала землі, сувереном яких виступав Папа Римський. При цьому, більшість держав західного світу, а також православна Російська імперія, продовжували визнавати суверенітет Святого Престолу. Весь цей заплутаний контекст міжнародно-правових колізій призвів до необхідності юридичного визначення взаємовідносин між офіційним Римом та Ватиканським пагорбом.

      Переговори з цього приводу розпочались у 1927 році. Їх провадили між собою Римська курія та Кабінет міністрів Королівства Італії. Досягти справжнього результату обидві “високі” сторони зуміли лише 11 лютого 1929 року, коли було підписано Латеранські домовленості.

      С. Дьяченко зазначає: “Латеранський договір юридично підтвердив суверенітет Святого Престолу на міжнародній арені, оформив виникнення нової територіальної одиниці — Ватикану, визнавши у відношенні до останнього власність, суверенну владу та суверенну юрисдикцію Святого Престолу” [6, c. 13]. С. Дьяченко також вважає, що Латеранська угода не мала змістоутворюючого сенсу, оскільки міжнародна правосуб'єктність Ватикану ніким не піддавалася сумніву і в часи невирішеності “римського питання”. В цьому контексті, ми також вважаємо за необхідне підтримати позицію С. Дьяченка щодо визнання Латеранської угоди цілою системою норм міжнародного права. Окремі юристи-міжнародники намагаються обгрунтувати Латеранську угоду як окремий конкордат. Однак, текст Латеранської угоди має всі ознаки та сутність саме міждержавної угоди. С. Дьяченко підкреслює: “Навіть якби Договір не створював незалежної території Ватикану, він не втратив би якості міжнародного, оскільки передбачав такий обсяг і характер прерогатив Святого престолу, котрий відповідає поняттю міжнародної правосуб'єктності” [6, c. 13-14].

      Договір було підписано керівником Римської курії, кардиналом Пєтро Гаспаррі та Беніто Муссоліні, що займав посаду голови уряду та представляв інтереси короля Віктора Емануїла ІІІ. Угоду було узгоджено на Великих фашистських зборах Італії та ратифіковано італійським парламентом в травні 1929 року.

      Латеранські домовленості — це цілісна міжнародно-правова система угод між Святим Престолом та Королівством Італія. Вони складаються з власне угоди, конкордату та фінансової конвенції.

      Структуру та суть Латеранських домовленостей добре проаналізовано у працях радянських дослідників: М. О. Ковальського “Католицизм і дипломатія” (1969) та М. М. Шейнмана “Ватикан між двома світовими війнами” (1948). Цікавою на наш погляд є також розвідка Є. А. Коровіна під назвою “Католицизм як фактор сучасної світової політики”, видана в 1931 році.

      Стаття 1 Латеранської угоди визнавала католицизм “єдиною державною релігією” Королівства Італії. Імплементація італійським парламентом цієї норми Латеранської угоди є особливо показною в галузі конституційного права Італії. Вперше на державному рівні католицизм було задекларовано як італійську державну релігію. Святий Престол отримував всю повноту “суверенної” влади в сфері контролю над структурою та ієрархією державної релігії Італії.

      Стаття 2 Латеранської угоди офіційно визнавала світський суверенітет Папи Римського в обличчі трьох складових: самого Папи Римського, Римської курії як адміністративної гілки влади та Святого Престолу як релігійного суверену. Стаття 2 вмістила в собі фундаментальну основу для подальшого визнання Ватикану юристами-міжнародниками атиповим суб'єктом міжнародного права. Відбулось розмежування Ватикану як зосередження “світського суверенітету” та Святого Престолу як “вселенського центру релігійного суверенітету”. Тобто, якщо до Латеранської угоди, Святий Престол на міжнародно-правовому рівні визнавався як суверен Римо-Католицької Церкви, що фактично слугувалo підтвердженням міжнародної правосуб'єктності самої церкви як ієрархічної структурованої організації, то після Латеранської угоди Папа Римський перетворювався у голову триєдиної системи влади: релігійної, світської та зовнішньополітичної.

      Стаття 3 закріплювала статус суверенної території за Ватиканським пагорбом. Останній після 1860 року став центром релігійної влади Римо-Католицької Церкви. Латеранська угода перетворила його в “Місто Ватикан”. Це новостворене “місто” оголошувалось суверенною територією під політичним та юридичним контролем Святого Престолу. Отже, Ватикан перетворювався у окрему державу, що мала два обличчя — релігійне (уособлене в системі її влади) та світське (уособлене в його “громадянах”). Владу над обома обличчями влади отримував Святий Престол. Кордони Ватикану затверджувались окремим планом, що додавався до Латеранської угоди.

      Таким чином, у 1929 році було офіційно закріплено дві іпостасі міжнародної правосуб'єктності центру Римо-Католицької Церкви — релігійний (Святий Престол) і світський (Місто Ватикан). При цьому, дипломатичне визнання Святого Престолу будь-якою країною світу вважалось автоматичним визнанням суверенітету Міста Ватикан.

      Латеранська угода окремо відрегулювала систему адміністративного права Міста Ватикан. Італійський парламент також ратифікував спеціальне положення “Про громадянство Міста Ватикану”. Цими нормативно-правовими актами було започатковано сучасний етап розвитку ватиканського конституційного права. Воно трансформувалось з канонічно-звичаєвої в цілісну позитивно-формальну систему.

      Окрема стаття Латеранської угоди відводилась порядку створення та функціонування “Дипломатичного корпусу” при Святому Престолі. Було зазначено, що всі дипломатичні представництва країн світу при Святому Престолі визнаються одночасно і дипломатичними представництвами у Місті Ватикан.

      Цікаво, що Латеранська угода офіційно визнала акт окупації Папської області в 1870 році анексією з боку Італійського королівства. Для “виправлення” негативних наслідків цього “інциденту”, італійський парламент офіційно вибачився перед Святим Престолом та постановив підписати окрему фінансову конвенцією між новоствореним Містом Ватикан та Італією. Останню було ратифіковано також у травні 1929 року. Її суть зводилась до виплати офіційним Римом 750 млн італійських лір Місту Ватикан, взамін за заяву Римської курії про відсутність будь-яких матеріальних претензій до Італії.

      Папський конкордат в рамках системи Латеранських домовленостей також відіграє значну роль. Він офіційно регулював роль та функції Святого Престолу в громадському та релігійному житті Італії. Фактично, Святий Престол отримував право релігійного диктату на території Італії. Свята встановлені Святим Престолом оголошувались загальнодержавними. Сам же Ватикан отримував від офіційного Риму пряме фінансування та дотації: окремо на церковні та окремо на світські справи.

      Конкордат в системі Латеранських домовленостей 1929 року відіграв особливу роль. Він офіційно дозволяв створення по всій території Італії громадських організацій в рамках асоціації “Католицька дія”. Керівництво Католицькою дією повністю переходило в руки Святого Престолу. Формально адміністрування асоціації громадських організацій здійснювала Римська курія.

      Католицька дія прийшла в 1929 році на зміну “пополярам” — Католицькій народній партії Італії. Вона стала єдиною громадською організацією поряд з фашистськими профсоюзами у міжвоєнному Італійському королівстві. Політична еволюція партії “пополярів” та Католицької дії добре продемонстрована відомим російським еміграційним італієзнавцем Миколою Устряловим у монографії “Італія: колискова фашизму” [22, c. 29].

      Беніто Мусоліні писав: “нейтральні не рухають події, а підчиняються їм; кров дає біг дзвінкому колесу історії”. Однак, Ватикан 1914-1945 років продемонстрував, що нейтралітет цілком може бути визнаний активною та продуктивною позицією в міжнародно-правовому контексті. Протягом першої світової війни Ватикану ще не існувало. Однак, Святий Престол формально заявив про свій нейтралітет спеціальним папським документом та закликав сторони до примирення ще влітку 1914 року.

      Отже, протягом першої світової війни Святий Престол був нейтральним. Щоправда, Республіка Сан-Маріно, сувереном якої виступав Папа Римський, відрядила протягом 1915-1916 років декілька сотень добровольців на італійсько-австрійський фронт. Це стало підставою для визнання Австро-Угорщиною Сан-Маріно в якості воюючої сторони. Офіційний Відень одразу направив ноту протесту послу Святого Престолу, що є черговим підтвердженням міжнародно-правового визнання папської влади у Республіці Сан-Маріно. Цікаво, що міжвоєнна Австрійська республіка, створена у 1919 році, також продовжувала визнавати Сан-Маріно воюючою стороною. Після підписання Латеранської угоди, у 1929 році Австрія направила ноту ватиканському послу для того, щоб Ватикан визначив умови проведення конференції щодо питання про мирний договір між Австрією та Сан-Маріно [5].

      З 1929 року Святий Престол став подвійним територіальним сувереном. Міжнародне право визнало його суверенітет над Містом Ватикан і одночасно над Республікою Сан-Маріно. Останнє не згадується напряму в Латеранських домовленостях. Однак, італійський парламент визнав “привілеї і свободи Сан-Маріно” окремою декларацією, якою засвідчив також повагу до “Найсвітлішої Республіки Сан-Маріно”, як до “уособлення папської апостольської влади”.

      Політична участь Ватикану в італійському житті 1920-х років активізувалась після створення Католицької народної партії 18 січня 1919 року. Ця партія була оголошена загальноіталійською, але фінансувалась виключно Святим Престолом. Це — перша і досі єдина в історії політична партія, що була створена напряму керівництвом Римо-Католицької Церкви. Реалії міжвоєнної Італії змусили католиків активно співпрацювати з фашистами. Варто також зазначити, що фашисти запозичили у Католицької народної партії багато аспектів програми, головні морально-політичні цінності. Саме в аксіологічному контексті, у міжвоєнній Італії найбільш близькими політичними силами стали католики і фашисти. Цю релігійно-політичну близькість підкреслював і Беніто Муссоліні у праці “Доктрина фашизму” [22, c. 233-237]. Він писав наступне: “Фашистська держава не залишається безсторонньою перед релігійними явищами загалом і перед позитивною релігією, зокрема, якою в Італії є католицизм. Держава не має своєї власної теології, але вона має мораль. В фашистській державі релігія розглядається як один з найглибших проявів духу, тому вона не тільки заслуговує на повагу, але й користується захистом і протекцією” [22, c. 236].

      Католицька народна партія проіснувала протягом 1919-1929 років, після чого перетворилась у ватикансько-італійську асоціацію громадських організацій “Католицька дія”. Її соціально-політичну платформу комплексно проаналізував Микола Устрялов: “Недоторканність родини, свобода освіти, захист синдикальних організацій, розвиток кооперації, процвітання дрібної земельної власності (проти централізаторського капіталізму), адміністративна децентралізація (проти централістської тенденції лібералів), свобода і незалежність церкви, податкова реформа із введенням прогресивного оподаткування, політична рівність жінок, трансформація парламентських установ на основі представництва інтересів — ось з яких пунктів складалась програма народної партії” [22, c. 51]. Микола Устрялов підкреслює, що Католицька народна партія “оголошувала себе релігійною, але не клерикальною” [22, c. 51]. З точки зору сучасної політологічної ідеології та партології Католицьку народну партію 1919-1929 років і подальшу “Католицьку дію” слід вважати консервативно-християнською партією з націоналістично-центристським ухилом. До перевороту 1922 року ця партія поряд із фашистами знаходилась в опозиції до ліберально-демократичного уряду.

      Італія була членом Ліги Націй і Ватикан після 1929 року здійснював своє представництво у цій організації через дипломатичну місію Італії. Такий формат участі Ватикану у міжнародному житті першої половини ХХ століття нічим не відрізняється від сучасного “наглядового представництва” Ватикану в Організації Об'єднаних Націй (ООН).

      Варто зазначити, що історія становлення міжнародно-правового статусу Ватикану окрім “проблематики Сан-Маріно” забуває також і про українські кроки в сфері правничого дослідження Ватикану. Ці кроки здійснив В'ячеслав Заїкин (1896-1941), якого відомий сучасний дослідник Андрій Портнов назвав “еміграційним істориком із багатьма обличчями” і присвятив йому одноіменний розділ у монографії “Історії істориків: обличчя й образи української історіографії ХХ століття” [19, c. 107-142]. Заїкин був видатним істориком церкви в Російській імперії, УРСР і в міжвоєнній Польщі. Ми ж пропонуємо вважати його також і видатним юристом, що з правничої точки зору обгрунтував не лише канонічну єдність православ'я в Україні, але й досліджував юридичну історію Римо-Католицької Церкви. В 1914-1918 роках В. Заїкин закінчив одночасно історико-філологічний та юридичний факультети Харківського університету. В 1922 році йому вдалось виїхати до Польщі, де він працював у Варшаві та Львові. Себе Заїкин характеризував як “християнський консерватор”, що за своєю ідеологічною та історіософською позицією був, на наш погляд, близький до Католицької народної партії в Італії 1920-х років.

      Заїкин стверджував, що Святий Престол був найпершим та найголовнішим суб'єктом міжнародного права в європейській континентальній історії. Саме на нього ми посилаємось, коли стверджуємо тезу про двотисячолітню міжнародну правосуб'єктність Ватикану. Заїкин вважав, що розрізняти Святий Престол і Ватикан неправильно з юридичних позицій. Це є “одне ціле в історико-правничому розумінні”.

      Загалом же Заїкина слід вважати одним з фундаторів української історико-правничої науки. Церква, її структура та ієрархія, займали в цій науці перші позиції. Заїкин, за словами А. Портнова, вважав: “політика як найнаочніше уособлення мирського пронизує всю церковну історію” [19, c. 130]. В. Заїкин дослідив та обгрунтував історію міжнародного права Ватикану в контексті політики Святого Престолу щодо сучасних українських земель. На нашу думку, найбільш визначною його працею в цій галузі є стаття “З історії католицької ідеї в Східній Україні в середині ХІХ століття”. Він писав: “Для кожної релігійної людини Церква є найвищою вартістю в нашім життю... і тому, як би високо ми не поставляли справ національних і державних, не повинні ми однак забувати, що й національні та державні справи це все-ж таки справи земні, справи скороминущого, тимчасового, обмеженого, недосконалого нашого земного життя, яких навіть і порівнювати не можна зі справами Церкви, котра єднає нас із вічністю, котра єднає нас із самим Господом Богом” [7, c. 227].

      Саме на основі вищезазначеної світоглядної цитати, Заїкин конструював власне розуміння міжнародно-правового статусу Ватикану. Він переконував, що Святий Престол і не повинен мати обов'язково територіального суверенітету. Вже факт того, що Святий Престол є центром апостольської Римо-Католицької Церкви повинен бути визначним для того, щоб визнати Ватикан “надтиповим” суб'єктом міжнародного права. Це означало б визнання Ватикану найвищим та історично виправданим арбітром міжнародних відносин. Окремі свої погляди на це питання історик та юрист навів у праці “Участь світського елементу в церковному управлінні” (Варшава, 1930) [19, c. 162].

      А. Портнов так пише про церковно-правовий світогляд Заїкина: “жодна віруюча людина не може погодитися, щоби Церква ставала знаряддям для досягнення будь-якої (хай і національної) мети” [19, c. 131]. Сам же Заїкин у одній із рецензій зазначав, що “це рівнозначне з поневоленням душі плоттю, з забуванням про душу задля тіла” [8, c. 177].

      Слід підкреслити, що Ватикан офіційною декларацією засудив італійський фашизм та німецький нацизм лише в 1944 році, коли Рим було зайнято англо-американськими військами. В той же час, на півночі Італії було створено Італійську соціальну республіку. Навіть у такий складний час не було окуповано підконтрольне Ватикану Сан-Маріно, де, однак, фашистський режим протримався до 1945 року.

 

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

 

Література:

1. Адамов Е. А. Дипломатия Ватикана в начальную эпоху империализма. / Е. А. Дахин. — М., 1931. — 320 с.

2. Аллан Т. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. / Т. Р. С. Аллан. — К., 2008. — 388 с.

3. Веселі Е. Вибори Папи: від святого Петра до Франциска. / Ема Веселі. — Жовква: Місіонер, 2014. — 392 с.

4. Гердеген М. Міжнародне право. / Матіас Гердеген. — К.: КІС, 2011. — 516 с.

5. Дахин В. Н. Республика Сан-Марино. / В. Н. Дахин. — М.: Знание, 1989. — 64 с.

6. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубьектности Святого Престола. / С. В. Дьяченко. // Автореферат канд. дисс. — М.: МГИМО (У) МИД России, 2008. — 27 с.

7. Заїкин В. З історії католицької ідеї в Східній Україні в середині ХІХ в. / В. Заїкин. // Записки ЧСВВ. — т. 3, вип. 1-2. — 1928. — с. 227-240.

8. Заїкин В. Рецензія на “D. Anastasijevic, La chronologie de la Guerre russe de Tzimisces”. / В. Заїкин. // Богословія. — №3. — 1932. — с. 177.

9. Компаративістське дослідження у конституційному праві. // Проблеми сучасної конституціоналістики. / За ред. М. П. Орзіха. — Випуск 1. — К., 2011. — с. 58-87.

10. Конституция Сан-Марино (от 8 июля 1974). — Режим електронного доступу: https://archive.is/20120730082422/worldconstitutions.ru/archives/140.

11. Лєкомт Б. Нові таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2015. — 312 с.

12. Лубський В. Історія релігій. / В. Лубський, В. Козленко, М. Лубська, Г. Севрюков. —  К.: Тандем, 2002. — 640 с.

13. Льон О. І. Міжнародна правосуб'єктність Ватикану. / О. І. Льон. // Режим електронного доступу: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/224/Lyon_mijn_pravosub_vatikan.pdf;jsessionid=97842E38E217A9E218DAD6C34F3DC90D?sequence=1.

14. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 552 с.

15. Мельник В. М. Конституційне право Республіки Сан-Маріно сьогодні. / В. М. Мельник. // Релігія, релігійність, філософія та гуманітаристика у сучасному інформаційному просторі. / за заг. ред. д. філос. н. Журби М. А. — Рубіжне: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2015. — с. 229-232.

16. Мельник В. М. Міжнародно-правове становище Сан-Маріно в геополітичному контексті. / В. М. Мельник. // Наука. Інновації. Соціально-економічний розвиток. / Матеріали ХХХ Міжнародної науково-практичної конференції, Чернівці, 15-16 грудня 2015 р. — Том 5. — Київ: Науково-видавничий центр “Лабораторія думки”, 2015. — с. 25-27.

17. Мельник В. М. Історія конституційного права Республіки Сан-Маріно. / В. М. Мельник. // Наука. Інновації. Соціально-економічний розвиток. / Матеріали ХХХ Міжнародної науково-практичної конференції, Чернівці, 15-16 грудня 2015 р. — Том 4. — Київ: Науково-видавничий центр “Лабораторія думки”, 2015. — с. 7-9.

18. Отрош М. І. Особливості міжнародної правосуб'єктності Святого Престолу. / М. І. Отрош. // Режим електронного доступу: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2013_1/yyyyy/312.pdf.

19. Портнов А. Історії істориків: обличчя й образи української історіографії ХХ століття. / Андрій Портнов. — К.: Критика, 2011. — 240 с.

20. Сироїд Т. Л. Міжнародно-правовий статус Ватикану. / Т. Л. Сироїд. // Форум права. — №4. — 2012. — с. 814-818.

21. Тункин Г. И. Теория международного права. / Г. И. Тункин. — М.: Зерцало, 2000. — 507 с.

22. Устрялов Н. Италия: колыбель фашизма. / Николай Устрялов. — М.: Алгоритм, 2012. — 240 с.

23. Шоню П. Цивилизация классической Европы. / Пьер Шоню. — М., Екатеринбург: АСТ, 2008. — 604 с.

24. Cardinale H. The Holy See and the International Order. / H. Cardinale. –  England, 1976. – 375 p.

25. Kock H. Holy See. / H. S. Kock, in: EPIL, Bd. 2, 1995. – p. 866.

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць