Добігає до завершення рік, присвячений 400-літтю мученичої смерті святого Йосафата Кунцевича — знакової постаті не лише для Української, а й для Вселенської Церкви. Про унікальність цього святого, його внесок і вплив на формування віри, поспілкувалися з дослідником, отцем доктором Павлом Кречуном, ЧСВВ.

Отець Павло впродовж року виступав із низкою доповідей на різних конференціях, присвячених священномученику Йосафатові. Зокрема, на Міжнародній науковій конференції «Культ святого Йосафата Кунцевича у Речі Посполитій» у м. Супрасль (Польща), а також на Міжсемінарійній студентській конференції «Святий Йосафат — пастир, який віддав життя за єдність Церкви», що відбулася у Василіанському інституті філософсько-богословських студій ім. Йосифа Велямина Рутського в Брюховичах.

У чому значимість святого Йосафата для Української церкви?

— У Вселенській Католицькій Церкві є багато величних та світлих постатей, серед них — український святий Йосафат Кунцевич.

На превеликий жаль, досі життя та вклад постаті святого Йосафата багатьом незнане, проте цього священномученика широко почитають у вселенській церковній спільноті щорічним літургійним вшануванням 12 листопада, наголошуючи, що він є подвижником церковної єдності. У цьому його приклад є нагадуванням кожному християнинові про необхідність присвятити увагу і зусилля для розвитку євангельської справи єдності, яка іноді може вимагати не лише застосування найкращих намірів і засобів, а й найвищої жертви. Чимало часу та зусиль упродовж історії присвятили на суперечки і полеміку стосовно правоти сторін, які дискутували про складну історичну епоху на зломі ХVI та ХVІІ століття.

Що варто передовсім знати про святого Йосафата?

— Іван Кунцевич, будучи уродженцем Володимира-Волинського, опинився у Вільні, куди направив його батько-купець для опанування родинного ремесла. Хлопець змалку був глибоко набожний, тож обрав духовний шлях, вступивши до монастиря Святої Тройці, що якраз обстоював унійність.

Цей вибір, очевидно, базувався передовсім на його досвіді з юних літ, адже Кунцевич виніс із дитинства любов до Бога, до Церкви, до літургійного життя східного обряду. З іншого боку відомо, що він самотужки здобував богословську освіту, позичаючи книги та дискутуючи про цікаві йому речі з віленськими представниками Унійної та Латинської Церков.

Монастир, куди вступив юнак, був відрізнявся від класичних ідеалів чернечого або пустинницького життя, чи життя, позначеного затворницькими подвигами, як це міг зустрічати в «Житіях святих» молодий Кунцевич.

Складно точно сказати, скільки осіб жило тоді в монашій спільноті, яка прийняла юнака, однак дехто з життєписців стверджує, що юнака прийняв лише одинокий ігумен. Тому його монаше життя розпочалося в інтенсивній молитві, роздумах, читанні та надзвичайних покутних практиках. Головним джерелом та правилом життя для монаха-початківця стали життєписи святих.

Від початку богопосвяченого життя Йосафат приділяв велику увагу молитві, важливими були богослуження. Йосафат був блискучим знавцем східної Літургії, знав напам’ять усі церковні напіви та приписи. Згодом, будучи священником та настоятелем монастиря, він став зразком та своєрідною живою енциклопедією для чернечої і церковної громади, особливо стосовно богослужб.

Постійна самоосвіта Кунцевича мала позитивний вплив на формування його мисленнєвих здібностей. Можливо, саме в цей час самотності, Йосафат почав формуватися як богослов, а згодом — як катехит, проповідник і полеміст, а за потреби – умілий диспутант. Ось так монастирська церква і монаша келія стали для ієродиякона Йосафата своєрідним університетом духовного, богословського, теоретичного і практичного церковного літургійного вишколу.

Його формація — це гармонійний розвиток, не зважаючи на брак готових засобів та осіб. Формування молодого монаха-диякона було органічним у многогранності його прикмет і чеснот, що й відобразилось у свідченнях сучасників. Після такої трирічної самоформації Йосафат Кунцевич приступив до пасторальної праці, де майже одразу відзначився ревністю і щедрими плодами своєї праці. Чотири роки після монашої професії, десь усередині 1609 року, Йосафат став священником. Він відзначався великою ревністю і самопосвятою у праці душпастиря.

Святий Йосафат був цілеспрямованим, ревним, сучасним для свого середовища. Мав особливий позитивний вплив власними словами та поведінкою на своє оточення, за що опозиційна до унії сторона окреслила душпастирську діяльність Йосафата, назвала його «душехват».

Знався на творах Отців Церкви. Відомо, що ще з юних літ Йосафат Кунцевич захоплювався духовною літературою і читав багато церковних книжок.

Свідки та його сучасники неодноразово стверджували, що він широко і точно знав історію своєї Церкви, черпаючи знання з літописних списків. Окрім того, священник Йосафат добре володів інформацією із життєписів святих. Також був знавцем полемічних творів. Його богословські здобутки, отримані за допомогою віленських професорів, мали вагу деколи більшу, ніж довершений курс богослов’я. Ці досвіди внесли в його душпастирське служіння чималий багаж знань, впорядкованість та послідовність, що стало чудовим підґрунтям для проповідництва.

Особливу роль в душпастирстві Кунцевич відводив сповіді. Так, у Вільні він відновив звичай сповідати молодь, що раніше був занедбаним. Як сповідник, він мав надзвичайний вплив на тих, кого сповідав.

Ієромонах Йосафат Кунцевич також вів інтенсивну місіонерську діяльність між тими, хто не належав до Унійної Церкви. Він спілкувався та проповідував для православних і протестантів. Та як стверджують очевидці, такі зустрічі, як правило закінчувалися сповіддю та приєднанням до Унійної Церкви навіть найзавзятіших її опонентів. Він наголошував на величі Божого милосердя, а не строгості покутного надолуження.

Його сучасники свідчили, що він часом сам бажав брати на себе покутні практики, щоб перепрошувати Бога за інших своїми постами, бичуваннями, носінням волосінниці та іншими різновидами покути. Тими самими покутними практиками він приготовлявся до місійної праці над наверненням своїх вірних та тих, кого зустрічав на дорозі власного життя. Його наміри та праця давали надзвичайні плоди. Його сучасники говорили про це, як про Божу дію через його особу.

Які відомості вдалося віднайти про служіння святого Йосафата в монастирі?

— Головним методичним і педагогічним засобом його служіння спільноті, був його власний приклад життя і праці: він не вимагав, а радше робив сам.

Інколи він заміняв інших і сам особисто робив те, що повинні були робити вони. За тих, хто не каявся і не виправлявся, він карав себе покутними практиками. Молодших ченців підготовляв до життя праці й чесноти поступово, і робив це опікуючись ними особисто. Часто брав їх зі собою у місто, до лікарні, чи до відвідин хворих. Щодо недосвідчених, то перестерігав їх перед можливою небезпекою, або просто, щоб уникнути її, видавав відповідні розпорядження. Часто заохочував своїх ченців уповати на Боже Провидіння, до якого сам мав безоглядну відданість. Це відображалось особливо при різних стихійних утратах.

Святий Йосафат мусив виконувати різні обов’язки, іноді задля прикладу, а також для відповідних потреб чернечого побуту. Тут він був не тільки архимандритом, але і вчителем новиків, духовним провідником ченців, черниць і мирян, будучи теж їхнім сповідником.

Силою своєї відповідальності займався економічними питаннями та господарством монастиря. Однак, як свідчать його сучасники, настоятельство Йосафата було радше служінням братії, аніж виявом сили чи влади.

День Святого Йосафата розпочинався близько третьої години вранці. Він дзвонив, щоб розбудити ченців, світив світло в келіях, виконуючи уряд двірника у монастирі й церкві. Архимандрит Йосафат співав у хорі, вчив церковних обрядів та давав духовні науки для братії і сам, спільно з ними, виконував духовні вправи. Поза монастирем він відвідував хворих, ходив у в’язниці. Часто вів розмови й дискусії з різними релігійними представниками. А також приготовляв людей до Святих Тайн. Окрім того, дбав про вбогих і потребуючих, зокрема про вдовиць і сиріт.

Як стверджують свідки, Кунцевич робив усе радісно та з великим душевним спокоєм серед труднощів, так що здавалося, що ніщо не могло вивести його з душевної рівноваги.

Водночас сучасники описують, як строгого й невибагливого, який усе віддавав на служіння спільноті.

Важливою подією у житті Кунцевича була Капітула в Новгородовичах, бо саме тут вирішувались та формувались правила монашого життя. Тут Йосафат Кунцевич був дуже важливою особою, як віленський архимандрит — настоятель матернього монастиря віленської реформи та духовний піонер тієї реформи ще з 1604 року. Поряд із тим, ця загальна атмосфера радості, яка панувала в Новгородовичах влітку 1617 року, була новим поворотом у житті самого Кунцевича. Адже від 1617 до 1623 року Йосафат Кунцевич пройшов новий, єпископський, короткий і останній етап свого життя.

Архиєпископ Йосафат непохитно залишався вірним своїм ідеалам та монашому способу життя і безоглядної любові ближнього.

Слід підкреслити, що часто, власне з боку опонентів доби Кунцевича і протягом наступних століть, опоненти його ідей закидали архиєпископу Йосафатові златинення.

Проте, абсолютно очевидно, що подібні припущення базуються на поверховому знайомстві з його особою. Це ті люди, які не знають, як глибоко Йосафат пройнявся східними, тобто рідними, незапозиченими переданнями та духовністю. Зокрема відомо, що він був прихильником ізихазму. Успіхи Йосафата — це насамперед наслідок його вірності східній традиції.

У чому унікальність святого Йосафата?

— Тільки послідовність у вивченні документів може дати об’єктивну оцінку про особу Йосафата Кунцевича. Вважаю за доцільне підкреслити те, що його слід розглядати, як свідка віри та вірного слугу своєї Церкви й обряду. Дослідивши життя і діяльність святого Католицької Церкви Йосафата, я прийшов до висновку, що у складному контексті релігійних непорозумінь, він своїм відношенням, поставою, вчинками та життям, показав непохитність особистої думки та віри, а поряд із тим невпинно шукав шляхів діалогу і зближення, говорячи відкрито про власну позицію.

Аналізуючи розповіді свідків беатифікаційного процесу, дійшов до висновку, що святий Йосафат у своєму монашому житті найбільше значення приділяв двом речам: приналежності до Католицької Церкви та істинному розумінню догматів віри. Основним лейтмотивом Йосафата у дискусії з опозиційною до унії стороною, був догмат про першість апостола Петра. Серед богословів він був першим, хто черпав цю інформацію зі староруських богословських та історичних пам’яток писемності. На його думку, Київська Церква відновить сопричастя із Константинопольською Церквою тоді, коли вона відновить своє сопричастя із Римом. Це демонструє чітку позицію Кунцевича щодо питання Петрового престолу.

Велику увагу Йосафат приділяв Божественній Літургії. У ній людина, з одного боку, через молитви занурюється у таїнственну дійсність Божого промислу щодо спасіння людського роду, а з іншого боку, через прийняття Тіла і Крові Христових, стає учасником цього порятунку. Пресвята Євхаристія, за словами Йосафата, є духовною поживою християнина, яка скріплює його у духовній боротьбі та єднає з Богом.

Як показує нам історія та свідчення сучасників, святий Йосафат залишається і надалі гідним взірцем для наслідування. Він є прикладом інтегральної особистості. Кунцевич не лише взяв на себе складні завдання та відповідальність за ту чи іншу ситуацію, а передовсім робив усе в сопричасті з Господом Богом. Всі складні життєві досвіди він підносить у молитві до Бога та отримує не лише розуміння ситуації, а й наснагу і силу проживати ці випробування. Серед найскладніших, очевидно, небезпека смерті. Цю ситуацію Йосафат Кунцевич прийняв із вірою та розумінням, що проповідуючи любов і порозуміння може дратувати опозиційну сторону. Однак, це не зменшило його вірності цій справі.
Інша важлива сторона діяльності священномученика Йосафата — великий вклад у розвиток Церкви. Він не лише постійно працював над самоосвітою, а й турбується про духовний вишкіл вірних, для яких писав Катехизму, та про священників, яким визначив Правила.

Його постать унікальна не лише з історичної точки зору, чи за часу його життя, а і як святого. Відразу, після Вітебської трагічної події, були численні свідки його святого життя та мученичої смерті. А головні замовники вбивства навернулися до Церкви. Процес проголошення святим завершився прославленням його імені у Католицькій церкві в усьому світі. Водночас, понад три з половиною століття, його мощі були переслідувані та понад пів століття тому, під час ІІ Ватиканського Собору, їх внесли до Собору святого Петра у Ватикані, куди й тепер приходять численні паломники для молитви.

Святий Йосафат і досі заступається за всіх, хто звертається за посередництвом його молитов до Господа в складних ситуаціях.

Думаю, що не випадково святкування 400-ліття його мученицької праведної смерті припадає на рік, коли Україна страждає від російської агресії. Молімося та просімо святого священномученика Йосафата за перемогу над ворогом та повернення миру в нашій Батьківщині. Святий священномученику Йосафате, моли Бога за нас!

Опрацювала Наталія Павлишин