— Цього року Українська Греко-Католицька, як і Православна Церква України, вперше відзначає Різдво за новоюліанським календарем. Як відбувається цей процес переходу і чи багато громад залишилося на «старому» стилі?

— Цей рік, це Різдво особливі. Не тільки тому, що це знову Різдво під час війни, а й тому, що ми його святкуватимемо разом із християнами України різних Церков і конфесій, з усім світом. Ми давно чекали цього Різдва, давно готували цю календарну реформу. Але завжди зважали на чутливість нашого народу, який є доволі консервативним і шанує традиції. Ми намагалися відчитувати знаки часу. І ось відчули, що момент, на який, можливо, ми чекали століттями, нарешті настав. Відчули, що якби це зробили на рік швидше, то було би ще зарано: такого типу зміна могла би спричинити нові поділи, розколи, конфлікти. Рік пізніше — було би вже запізно: наш народ би вже не зрозумів, чому релігійні лідери не відчувають запитів суспільства.

Очевидно, перед тим, як прийняти це рішення, ми провели консультації — опитування наших громад, нашого монашества в різних частинах України. І постановили: якщо бодай 2/3 народу будуть готові до такої зміни, ми рухатимемося вперед. І були вражені: майже 90 % опитаних відповіли, що хочуть та давно очікують календарної реформи!

Пригадую перші реакції, перше відчуття наших вірних в Україні на рішення Синоду. Цим почуттям була радість — наш народ так зрадів! Ми робимо моніторинг, як цей процес іде, як нам вдається святкувати свята вже за новим стилем. Минулого місяця мали чергову сесію Синоду Єпископів України, і я запитав владик, чи якась із парафій чи громад попросила про відтермінування, про дозвіл ще на якийсь час залишитися на юліанському календарі? Виявилося, що тільки одна парафія попросила надати їй можливість святкувати цього року Різдво за старим стилем — це одна з наших маленьких громад на Харківщині. А решта одностайно і з великою радістю перейшли на новий стиль для нерухомих свят.

Знаєте, ми, як єпископат, як Синод, я, як Глава Церкви, відчули глибоку єдність із нашим народом, відчули, що греко-католики — це дуже монолітна, дисциплінована церковна спільнота. Наші віряни відчули, що їхні духовні лідери прислухаються до голосу народу, а ми — що наш народ нас слухає, виконує наші зарядження. Тому, справді, це Різдво, — Різдво за новим стилем, Різдво разом із нашими братами православними, протестантами, вірними латинського обряду — це момент великого єднання, за що ми вдячні Господу Богові й нашому мудрому українському народу.

— Але зі соціальних мереж бачимо: перехід на новий календар все-таки породив певні сварки і суперечки між людьми. Є ті, хто перейшли, є ті, хто залишилися на старому стилі, і обидві сторони дуже гаряче обстоюють свої позиції. Як сприймати ці суперечки?

— Як щось природне. Завжди змінювати свої традицій, зокрема сімейні, лячно, бо думаєш, що старе — краще.

Склалося враження, що Церква як інституція має непорушно зберігати минуле. Але це — стереотип, який маємо подолати. Церква — жива спільнота, яка постійно розвивається. Тому повідомляючи про календарну реформу, я просив: не біймося нового! Мусить пройти час, щоб ми звикли. Ми вже звикаємо до нових ритмів. Досі перед Новим роком було затишшя в церковному і суспільному житті, а потім, перед 7 січня, все оживало. Тепер — інші ритми літургійного, церковного і громадського життя, до яких ми поступово звикнемо.

А суперечки мають відбутися. Гірше було б, якби ті чи ті групи мовчали, злилися і приховували свої думки, не входили в дискусії — це означало б, що ми цілком поділилися. А так у відкритості, щирості, дискусії рухаємося вперед. Навіть роблячи цей крок, ми залишили можливість для тих, хто не готовий, ще якийсь час залишатися на «старому» календарі. І, як бачимо, нею скористалася тільки одна парафії у цілій великій Церкві.

— Від суперечок щодо календаря перейдімо до церковної політики: не можу не запитати про Ватикан. Від початку повномасштабного вторгнення ми чули неодноразові і, можна сказати, скандальні заяви Папи Римського, які стосувалися війни росії проти України, болісні для українців заяви. Як Ви думаєте, за кого Понтифік? Як Ви зараз вибудовуєте стосунки з Ватиканом?

— Це запитання наші єпископи особисто поставили Папі Франциску. У вересні, якраз на піку останньої інформаційної кризи, ми відбували черговий Синод Єпископів нашої Церкви у Ватикані. До речі, коли вирішили з’їхатися на Синод туди, то не знали, які події відбудуться. Але це стало унікальною нагодою мати щиру, відверту розмову зі Святішим Отцем. Чесно кажучи, ми не очікували такої відкритості нас слухати. Нас було 45 єпископів, які просили аудієнції, — це поважна громада. Нам дали годину. Пізніше Святіший Отець дав удвічі більше часу, щоб ми могли поставити щирі, інколи, можливо, й прикрі запитання.

Владики говорили про наші сумніви, відчуття інколи не просто болю, а зранення від заяв, висловили несприйняття тих чи тих тез. Відтак Папа найперше виправив себе і визнав, що, можливо, ті його слова про велич російської культури, модель поведінки для молоді тощо, були невдалими. Знаєте, в історії було мало випадків, щоб папа визнавав, що десь не дуже коректно висловився.

Говорячи про біль українського народу та наші сподівання від Апостольської столиці, ми зазначили, що чекаємо від Папи якогось жесту, слова, якоїсь підтримки для нашого народу. Вкінці він сказав: «Я знаю, у вас болить одне питання: на чиїй стороні папа? Я вас хочу запевнити, що я — з вами, я — на вашій стороні».

Після цієї розмови ми, владики, разом міркували над тим, що пережили, як і що сказали, чи нас справді почули. Бо це було спілкування не тільки особисто з Папою Франциском, але і з очільниками ватиканської дипломатії. До нас, до речі, на зустріч прийшов Державний секретар Ватикану кардинал Паролін. Ми говорили, що Україна очікує реальної підтримки Ватикану, очікує, що не просто гарними деклараціями, а конкретними механізмами, зокрема дипломатичними, зможе отримати відповідну підтримку й солідарність Апостольської столиці. У тій розмові нам важливо було це почути.

Говорили, що українців дуже ранило те, що Апостольська столиця від початку повномасштабного вторгнення залишалася нейтральною. Ми запитали: як можна бути нейтральними, коли несправедливий вбивця приходить до нашого дому, щоб нас знищити? Ми зрозуміли, що така нейтральність Святішого Отця є його функцією, певним видом служіння як найвищого арбітра християнського світу, і ця традиція сягає ще І тисячоліття. Саме ця традиція випрацювала ватиканську дипломатію і європейську як таку. Наслідник апостола Петра був останньою інстанцією апеляції у всіх спорах, конфліктах і навіть війнах в історії Європи. І для того, щоб зупиняти конфлікти, війни, наслідник апостола Петра намагався бути suprapartes, тобто понад сторонами конфлікту.

Але щодо нашої ситуації, щодо війни, яку зараз переживаємо, ми почули цікаве розрізнення видів нейтральності: дипломатичну і моральну. Дипломатична нейтральність полягає в тому, щоб не зривати стосунки з жодною зі сторін, які воюють, мати можливість комунікації з ними і в такий спосіб послужити закінченню війни. Але є ще й інший вид нейтральності — моральна. І тут Ватикан не є нейтральним, тут він — на стороні України, на стороні жертви несправедливої агресії. І відтак нейтральність дипломатична перетворюється на проактивну позицію для того, щоб допомогти Україні.

Апостольська столиця стала учасницею різних міжнародних форумів, на яких обговорюють, як аплікувати план миру, який сьогодні показує світовій громадськості Україна, тих 10 пунктів «мирного плану» Президента Зеленського. Кардинал Паролін брав участь в останньому саміті, який відбувався на Мальті, і задекларував, що є частина пунктів, які Ватикан готовий втілювати. Очевидно, Церква не компетентна вирішувати питання зброї чи подібні. Але коли йдеться про гуманітарну допомогу Україні, про звільнення військовополонених, зокрема викрадених дітей, про екологічні виклики і катастрофи, пов’язані з війною росії проти України, то тут вся сила, публічна й непублічна, ватиканської дипломатії на стороні України.

— Продовжимо про церковну політику, зокрема про тих, кого називаємо «московськими попами». Цього року Верховна Рада ухвалила в першому читанні Закон про заборону Церкви країни-агресора, яку ми, зазвичай, називаємо Московським патріархатом. Тим не менш, цьому закону дорікають надмірною м’якістю. Окрім того, далі першого читання справа поки що не рухається. Як Ви вважаєте, чи має держава пришвидшитися, активізуватися у цьому питанні і чи має закон бути жорсткішим?

— Я, можливо, не є компетентним у всіх тих юридичних моментах, тому не хочу давати порад, як мають діяти народні обранці, але є певні очікування громадянського суспільства.

Інколи в дискусіях, навіть із нашими друзями за кордоном, ми мусимо підбирати слова, щоб пояснити, чого хоче сьогодні Україна й український народ щодо цієї проблеми, коли російський агресор використовує свою Церкву як інструмент знищення України, і шукаємо механізми, як запобігти такій інструменталізації Церкви. Намагаючись пояснити, чого хоче Україна у справі з Московським патріархатом, я усвідомив одну річ: не варто говорити про заборону, бо це ніби змушує нас повторювати московські наративи. Вже сьогодні Патріарх Кіріл кричить, що їх забороняють, москва сьогодні оскаржує Україну, що та обмежує свободу сумління.

У цьому питанні Україна бореться за свободу навіть тих структур, які себе ототожнювали з Московським патріархатом, від московської інструменталізації. Мова про свободу українського релігійного середовища від чужих впливів. Чи маємо право це робити? Безперечно! Держава має право відстоювати не тільки свою державну безпеку, а й свободу та незалежність, навіть у питанні релігійної свободи своїх громадян.

Багато наших партнерів дуже переживають, щоб не було обмеження релігійної свободи в Україні. І тут ми, як Церкви та релігійні організації, перші, хто стоїть на сторожі релігійної свободи в Україні. Наприклад, дискутуючи з очільником Верховної Ради й роздумуючи над різними законопрєктами, яких, наскільки пригадую, було близько шести, ми, ВРЦіРО, пропонували, щоб незалежно від варіанту законопроєкту, який оберуть депутати, завжди була преамбула, де були би прописані певні принципи та засади. Адже якщо ми чітко їх сформулюємо, нас усі зрозуміють. А ми розумітимемо, наскільки суворо чи поблажливо нам треба ці принципи втілювати в життя.

Ми проговорили чотири такі принципи. Перший — стосунків між Церквою і державою, Церквами і релігійними організаціями та державними органами влади. Це — партнерські стосунки: Церква не має права накидати державі, що вона має робити, а держава повинна відчути, що Церкви і релігійні організації є надійним партнером, зокрема в такі непрості часи. Другий принцип — співпраці. Тобто ми співпрацюємо як партнери, які мають спільну мету. І хочемо працювати для добра українського народу, для спільного блага. Третій — очевидно, ми хочемо, щоб кожній людині в Україні була гарантована релігійна свобода — це принцип, який у цьому законі має бути прописаний. Четвертий — держава повинна дбати про безпеку нашого народу навіть у сфері релігійного життя. І тут, перед цим принципом, цією цінністю, усі мають бути рівними: православні, католики, протестанти, юдеї, мусульмани. Якщо якась релігійна організація чи Церква починає становити загрозу для безпеки держави, або, як ми згадували, є інструментом впливу країни-агресора, держава має не тільки право, а й обов’язок захищати свій суверенітет. І тоді ми уникаємо закиду, що це закон про заборону однієї Церкви. Адже будь-який закон має мати принцип універсальності: перед законом усі рівні.

— Не можу не запитати про Почаївську лавру. На що претендують греко-католики щодо Почаївської лаври? І чи готові були би до співслужіння з ПЦУ, наприклад?

— Ми вже багато разів декларували, що дуже тішимося й підтримуємо, що нарешті Українська держава згадала, що вона відповідальна за свою державну власність. Ці святині — Свята Софія, Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра — є загальнонаціональним скарбом, держава про цю власність повинна дбати і не має права віддати в чужі руки. Цей скарб має послужити всім.

Ми не претендуємо на майно — нам не йдеться про це. Але коли кажемо, що Свята Софія є нашим матірнім собором, коли згадуємо, що Почаївська лавра є частиною історії нашої Церкви, що цього року святкуємо 250-річчя коронації ікони Почаївської Богоматері папськими коронами, то від цієї історії також не маємо права відмовитися.

Ми справді очікуємо, що матимемо можливість молитися, — молитися перед іконою Почаївської Богородиці. Думаю, що в тих святинях знайдеться місце для всіх. Сподіваємося, що ті великі святині українського народу справді будуть широко відкриті для кожного українця, незалежно від конфесії. І наша Церква, і Православна Церква України, думаю, повинні мати можливість молитися в наших національних святинях.

— Готуючись до цього інтерв’ю, я запитала багатьох колег, про що вони хотіли б запитати Вас. Була здивована, що всі запитання стосувалися не політики, не церковної політики, а віри, війни. Запитання від мого колеги звучить так: «І вони, росіяни, — християни, і ми, українці, — християни. І вони моляться, і ми молимося. Їх більше, і вони моляться, відповідно, начебто більше. За кого тоді Бог?».

— Не знаю. Не можу поставити себе на місце Бога й однозначно відповісти. Але знаємо, що Бог завжди на стороні того, хто несправедливо страждає.

Ми, християни, віримо в розпʼятого Бога — того, який захотів взяти на себе страждання людини і бути невинно засудженим тією самою людиною. Бог-Творець присутній у людському стражданні.

Ми інколи запитуємо себе: «Боже, а де Ти? Де Тебе знайти під час війни?». Знаєте, дуже часто, відвідуючи наших поранених солдатів, я дивлюся на це зранене тіло і запитую: «Ісусе, це Ти? Ти тут?». Я відчуваю страждання нашого Бога в тілі українського народу.

Це якесь дуже глибоке і містичне відчуття, що ми Богом не покинуті, не забуті. Його вкотре засуджують на смерть у тілі українського народу, у якого забирають право на існування. Його вкотре ранять, розпинають, коли на голови наших невинних жінок, дітей, на наші міста й села падають російські ракети, бомби, дрони.

Тому серце справжнього християнина кличе його туди, де сьогодні страждає людина в Україні. Бо там присутній наш Бог. Тому ми в Різдві співаємо: «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог».

— Як бути з ненавистю до ворогів? Бо ненависть усе-таки руйнує людину. Як їй не дати зруйнувати нас самих?

— Конфуцій сказав: хто ненавидить, той вже переможений. Християнський досвід, — досвід аскези, досвід життя у християнській вірі — відкриває перед нами дуже цікаві моменти, які ми сьогодні повинні мати на увазі.

Ми не перші переживаємо досвід ненависті. Над цими запитаннями, які ми собі сьогодні ставимо, людство роздумує уже тисячі років. І от що на них відповідає християнський досвід праведного життя. Ненависть і гнів означає, що я не поділяю того вчинку, тої дії, не погоджуюся з тим, що бачу, кваліфікую, як цілковито неприйнятне зло. Воно в мені не повинно мати жодної частки — я це відкидаю. Тому як почуття гнів, особливо праведний гнів, — має місце. Його навіть не потрібно соромитися. Але якщо далі з тим природним почуттям нічого не робити, воно починає панувати над нами. Гнів і страх дуже погані порадники.

Що з тими почуттями, з тою спонтанною природною реакцією робити? Людина як розумна істота, яка має розум і вільну волю, має особливу здатність — гнів перетворити на мужність. Це знали ще давні греки: мужність — це чеснота, яка потребує певного матеріалу. І ось, коли ми вміємо цю енергію, навіть ненависті, праведного гніву, скерувати у правильне русло, вона стає нашою силою, секретом нашої стійкості. І тоді не гнів панує наді мною, а я — над ним.

Це непросто, цьому треба навчитися, це потребує особистого зусилля. Треба зрозуміти, що я, як особа, — це не тільки почуття та емоції. Я маю ще розум, волю. Почуття та емоції приходять і відходять. Ми мусимо цю силу емоції перетворити на силу нашого розуму й нашої волі. Тому запрошую всіх спробувати перетворити наш гнів, нашу ненависть на мужність. І тоді ця мужність стане змістом нашої стійкості. Ми так потребуємо сьогодні мужності та стійкості, щоб не втомитися в цій борні, щоб вистояти до кінця. Каже Христос: той, хто витримає до кінця, той спасеться.

— Я б ще дозволила собі додати: перетворювати цей гнів та ненависть і на донати на ЗСУ…

— Так! Тобто перетворювати його у щось. Тоді він над вами не запанує.

— Ми розпочали розмову з Різдва і хотілося б Різдвом і закінчити. Блаженніший владико, а як Ви святкуєте Різдво? Можливо, з переходом на новий календар якісь нові традиції започатковуєте? Які колядки співаєте?

— Найперше: Різдво потрібно святкувати! Навіть коли нам сумно й боляче по-людськи. Різдво потрібно святкувати навіть у час війни.

Пригадую розповіді моїх бабусі та дідуся про те, як святкували Різдво наші повстанці, як їм потрібно було Різдва в тих сирих і холодних криївках.

Нам так потрібно позитивних емоцій, кажуть сьогодні психологи. Тому не біймося святкувати Різдво. Бо інколи в нас зʼявляються певні докори сумління: чи можна взагалі щось святкувати під час війни? Але святкуймо! І радіймо тою радістю, яка приходить не від людини, не із земної дійсності. Це — радість, яка приходить із неба. Це — радість від того, що Бог сходить із неба і входить, втілюється в нашому історичному моменті.

Друга порада: не біймося колядувати! Наші колядки — це сповідування нашої віри, це ті почуття, які вербалізуємо, і з ними в певний спосіб ототожнюємося. Це, по суті, молитва. Пригадую, якими чудовими були різдвяні моменти під час Майдану, Революції Гідності. Так, ми відчували, що ось-ось будуть перші жертви. Відчували, що немає певності, що може пролитися кров. Але кожна парафія, кожна громада відчувала своїм обов’язком приїхати на Майдан і заколядувати. Тоді Майдан, наші станції метрополітену перетворювалися на один суцільний простір колядок!

Тому колядуймо! У радянські часи колядка була виявом нашого національного й культурного спротиву. Нас за неї карали, переслідували. А ми наперекір усім, хто нас переслідував і затуляв нам рота, хотіли звістувати, що в нас Різдво. Тому колядуймо! Я б дуже хотів, щоб люди знали напам’ять хоча би три колядки. Не з телефону, а напам’ять, щоби співати ту колядку від серця, співати її і разом бути сильними.

І третє: не занедбуймо наших народних традицій і різдвяних звичаїв! Так, ми повинні сьогодні згадати про мільйони українців, які не мали можливості сісти за Святу вечерю в себе вдома, про дітей на Сході й Півдні України, які зустрічають Різдво в бомбосховищах і підвалах. Ми повинні пам’ятати про наших хлопців і дівчат у сирих окопах. Але як важливо вміти ділитися тією кутею! Не сидіть вдома — підіть до сусіда, рідного, знайомого, і йому заколядуйте. Бо Різдво — це не лише особисте приватне свято. Це — радість бути разом! Я знаю, як нам бракує в місті чи селі колядки — не по телевізору! Зробімо все, щоб навіть під час війни в наших звукових просторах панувала не лише сирена повітряної тривоги. Заколядуймо — і побачимо, що аніж нарікати на темряву, краще запалити бодай одну свічку. Зробімо так у час цього Різдва, і наша Україні в томі Різдві отримає досвід утіхи і зцілення.

Пророк Ісая з 40-ї глави розпочинає книгу утіхи Божого народу. Я би дуже хотів, щоб це Різдво розпочало нову главу історії нашого народу — не тільки через те, що ми святкуємо всі разом за одним стилем, а щоб це Різдво почало бути Різдвом утіхи, — утіхи через те, що на наші рани, смутки і страждання Господь Бог виливає свою зцілювальну, оживлювальну силу. Нехай це Різдво буде моментом великої надії для нашого народу, для нашої України!

— І, все-таки, владико: яка ж Ваша улюблена колядка?

— Перша колядка, якої я навчився ще малим хлопцем від моєї бабусі — «Нова радість стала». Тоді ми не мали колядників як написаних текстів — це було усне передання: я сідав на стільчик, моя бабця колядувала і я від неї напам’ять учив слова. Потім дуже багато інших колядок вивчив, бо завжди виконував функцію підпільного співця, дяка в різних богослужіннях. І це було щось, що приносило мені і особисте задоволення, і було потрібним для тих, хто поруч.

— І на завершення: Ваше душпастирське слово до вірян до Різдва.

— Найперше, хочу всіх привітати з великим святом Різдва Христового. Це — свято Божої близькості до людини. Це — свято відчуття, що Бог вкотре входить у моє життя, у мій особистий простір. Можемо сказати, що і цього року Господь Бог хоче воплотитися в тіло, кров, страждання нашого народу, щоби зсередини нашого історичного досвіду відкрити нам світло надії. Тому святкуймо Різдво!

Під час цього Різдва я прошу особливу увагу звернути на дитину. Нам так потрібно знаку надії, що з нами — Бог. У Святому Письмі таким знаком надії для Божого народу було народження дитини. Тому пророк Ісая пише: «І ось буде вам знак: діва зачне в лоні і породить сина. І дасть йому ім’я Еммануїл, що означає „З нами — Бог“». Божественне Дитятко народиться між нами…