«Подруга розповіла, що її знайома хвалилась тим, що вдалося вивезти чоловіка за кордон, в той час, як в цієї подруги чоловік був на передовій і вона переживала важкі стани… І ця знайома не розуміла, що та відчуває — в неї була інша реальність життя». 

З цієї історії Наталя Попадюк почала розповідь про особистий досвід підтримки чоловіка-військового та досвід своїх подруг. Наталя є сімейним консультантом, економістом за професією, має також богословську освіту. Отримала великий досвід служіння разом з чоловіком при парафіях та сімейних пораднях, допомагаючи різним людям та подружжям. З 2014 року, коли її чоловік Павло відчув покликання захищати Батьківщину, Наталя підтримує його та допомагає іншим дружинам проходити труднощі очікування. Для цього вона створила Фейсбук-групу Ті, які чекають та веде групу в Телеграмі.

Протягом розмови ми заторкнули питання потреб родичів, які чекають на повернення військового додому, чутливої підтримки та практичних дій, які може робити церковна спільнота. Начасні відповіді та корисні поради ви зможете прочитати в інтерв’ю далі.

____________________________________

Як з’явилась ідея створення групи підтримки дружин військових?

Десь був березень-квітень 2022 року. Я тоді задумалась про те, що варто зробити середовище людей, які приблизно варяться в одному котлі, переживають однакові ситуації, щоб ми могли поговорити, отримати підтримку, залучати фахівців, психологів, щоб ці емоції пропрацювати. Якщо говорити з Божої перспективи, то виникає думка, засідає глибоко і ти думаєш, чи йти за тим покликом? Чи Боже, чи ні? Чи вистачить ресурсу? Хто я така, щоб це робити?

Наталя Попадюк та її сім’я. Джерело: ФБ-сторінка Наталі

Я маю певний досвід в такій роботі. І, коли я відчуваю таке натхнення, я розумію, що в цьому є Божа рука. Я відгукуюсь стосовно цього і підтягуються люди. Я просто написала пост на фейсбуці, що буду робити таку групу. Деякі люди перепоширили, передали один одному. На початку війни емоції були на поверхні, люди більше відгукувались, але зараз за певний час адаптувались, здається, що все о’кей. Коли ми йдемо на роботу чи маємо рутинні справи, то може здаватись, що ти звик, але це трошки не про те.

Якщо говорити з Божої перспективи, то виникає думка, засідає глибоко і ти думаєш, чи йти за тим покликом? Чи Боже, чи ні? Чи вистачить ресурсу? Хто я така, щоб це робити?

Зібралася група і десь з кінця квітня ми почали зустрічатись. Створено Телеграм-канал, чат-прив’язку до каналу, і в каналі нас до 20 людей. Там також є священник, психолог, яка десь раз на місяць має включення, Людмила Назаренко. Маємо молитву — це зі стабільного, раз на тиждень. Це те, що нас тримає. Подеколи запрошую важливих фахівців, але на молитву приходить більше людей. Люди якось тягнуться до цього, відчувають потребу. Молитви маємо щонеділі ввечері, є домовлений час. Там ми спілкуємося, ділимося, підтримуємо одна одну. Теж в чаті є спілкування: дівчата пишуть, які проблеми мають, які є молитовні потреби… Дуже торкається, коли люди діляться чимось і знаходять для себе підтримку. Дякують. Ти розумієш, що це не твоя робота, це сама група творить атмосферу – є в тому Божа присутність, бо я сама слабка і в моментах потребую підтримки.

Які основні потреби дружин, які чекають?

Насправді потреби всі ті самі, що в кожної людини. Звичайно, є базові потреби в безпеці, в їжі – такі основні речі. Бути любленою, прийнятою, любити і так далі. Якщо говорити суто про цю ситуацію, яка склалася для конкретної сім’ї та дружини – вони можуть бути індивідуальні, бо кожна сім’я може мати трішки свою специфіку. Може бути, що в сім’ї були труднощі, такі кризові моменти, наприклад, чоловік мав залежність і, коли пішов служити, для жінки це легше, бо вона відчуває, що простір збільшується, більше свободи. 

Маємо молитву — це зі стабільного, раз на тиждень. Це те, що нас тримає.

Повітряне командування «Захід» Повітряних Сил ЗС України

Коли нормальні стосунки, то дуже важко. Коли чоловік йде, це як частини тебе немає, і частину обов’язків, що покривав чоловік – ти маєш покрити сама. Тягар відповідальності, побуту, те, що стосується виховання дітей… Думаю, це переживають жінки, які залишилися без чоловіка, або розлучились, або через смерть – це є дуже важко. Тепер розумію дещо тих жінок, які самі виховують дітей.

Я б сказала, що тут йдеться більше про конкретні прості потреби допомоги. Наприклад, я не можу знайти зараз людини, яка почистить комп’ютер. Це та робота, яку робив чоловік. І вивезти кудись системний блок не можу, бо потім не підключу… Меблі прикручені до стіни і я на дотик не знаю всіх дротів, щоб поєднати. Також, якби хтось помив вікна, де я не можу досягти, привів-завів дітей. Це більше про бути! 

Було так, що коли тільки повернулись з-за кордону, я потребувала людини, яка буде приходити допомагати варити їсти та прибирати, бо я фізично не встигала. Дійшло до того, що я добряче захворіла і майже місяць відходила. Чоловік зобов’язав найняти когось, хто буде допомагати. Я написала в спільноту і зголосилася людина. Я не плачу стільки скільки коштує робота, але як розумію, це для неї це служіння. І от такі прості речі! Вона фахівець, через війну втратила роботу, заробляла більше, але згодилася, бо це спосіб допомогти. Це як варіант, щоб люди були чутливі і вміли помічати такі речі. Це про чутливість.

Як спілкуватися з чоловіком чи родичем, який захищає країну?

Немає таких рецептів, бо сімейна система індивідуальна і стосунки з людьми індивідуальні. Буває, що чоловік просто не знає, як говорити про свої почуття, не навчився, бо й раніше не ділився. Тому навряд чи буде робити тепер. Але жінці буває з тим важко, бо вона не розуміє, що відбувається. Для жінки важливе спілкування. Вона відчуває контакт, тому, якщо цього немає, вона розуміє, що щось трапилось, щось відбувається.

Переважно, якщо чоловік на передовій в гарячій точці – люди не мають можливості говорити. Це кілька знаків, «все о’кей», плюсик. Буває, важко знайти зв’язок. Буває, він виконав завдання – і повернувся. Мають кілька днів відпочинку і потім йде хтось інший, або чергуються подобово. Коли є моменти відпочинку, є можливість поговорити.

Є жінки, що говорять, що чоловік закритий і не хоче розмовляти – тоді не варто витягувати з нього. Якщо людина переживає травму, то може бути не готова ділитися. Інколи навпаки спрацьовує негатив. Чоловік починає виливати негатив, бо він постійно в напрузі знаходиться і вони з побратимами спілкуються, і, буває, що вони чимось незадоволені, наприклад, командуванням чи ситуацією, яка склалась. Між собою вони не мають здорового спілкування, бо вони в одному середовищі й вийти з нього не можуть. Тоді єдиним джерелом, де він може з кимось поговорити буває дружина, зі світом, де спокійніше, де він може вилити та розповісти цей негатив. Цей негатив може жінку руйнувати. Тоді дружині варто сказати «стоп» і направити його до фахівця.

Є жінки, що говорять, що чоловік закритий і не хоче розмовляти – тоді не варто витягувати з нього.

Буває, що чоловікові потрібно вилити свої почуття, але щоб це було екологічно, щоб не ранило дружину, тому що вмикаються інші механізми. Бо, коли я працюю з клієнткою, я дистанціююся від ситуації. Є вона і її життя – є моє життя. Але те що стосується чоловіка — це стосується мене конкретно. Жінка може дуже хвилюватися і це може її переповнювати. Варто дистанціюватися, перенаправити чи спробувати порекомендувати фахівця, друга, куди чоловік зможе розповісти все, а жінці тоді дозованіше передати.

Так само буває, що жінка не вміє себе контролювати. Один боєць мені розповідав, що був на передовій, під обстрілами, а жінка йому кричить: «Чому ти мене лишив! Я тут з дітьми…». І він просто їй сказав: «Зрозумій, що я не в тих обставинах, мені важко». І тоді направити її до людини, яка може помогти. Їй треба пережити ці емоції, але йому зараз не до того. Повинна бути чутливість і розуміння ситуації: де жінка, а де — чоловік. Чи може чоловік витримати ці емоції, чи варто почекати.

Один боєць мені розповідав, що був на передовій, під обстрілами, а жінка йому кричить: «Чому ти мене лишив! Я тут з дітьми…». І він просто їй сказав: «Зрозумій, що я не в тих обставинах, мені важко».

Які є практичні шляхи підтримки дружини та родичів, що чекають на військовослужбовця?

1. Важливо мати чутливість. Я навела на початку розмови історію подруг – такі речі не можна розповідати. Якщо ви вирішили тікати від мобілізації чи ще щось, це трішки некрасиво, не можна цього говорити людині, яка є в інших обставинах.

2. Не розпитувати. Людина, яка переживає трагедію чи травму може проходити її гостро, або спокійніше. Буває, вона готова ділитися, а буває загострення, наприклад, чоловіка перекинули на нуль. Це стресовий, гострий розлам на початках – не варто тоді розпитувати про деталі. Якщо вона буде готова, то сама поділиться про це. Надавати підтримку, бути, подивитись, чи вона може про себе подбати. Не робити за неї речі, але переконатись, щоб вона може приготувати їсти, п’є воду, тощо.

3. Церква може запрошувати психологів, аби навчати вірян, як ті можуть допомогти. Багато людей досі не знають про шляхи допомоги. Деякі жінки ділились, що до них підходили чоловіки, щоб порадитися, як їм діяти з мобілізацією: тікати чи не тікати? Не варто цього робити, не за адресою.

4. Ще важливо не уникати, не ігнорувати, не відсторонюватись. Буває, не знаєш, що сказати, ігноруєш, і людина відчуває холод, що її залишили. Всі чимось зайняті, а вона з проблемою сама, нема з ким поговорити. 

Джерело фото: Serhii Hudak / REUTERS

5. Не варто давати марних очікувань. Не варто казати: «Та він сьогодні подзвонить», чи «нічого страшного не сталося» – бо ви не знаєте, що сталося. Треба висловити підтримку: «Ми молимось, співпереживаємо… Чи варто прийти до тебе, якось допомогти? Хочеш давай погуляємо разом». Можливо, варто щось допомогти з дітьми. Коли жінка в переживаннях, то діти можуть бути трохи осторонь і їхні потреби можуть бути занедбані. Важливо про це потурбуватись. Можливо, варто завести дитину в садок, або забрати. Був випадок, коли чоловіка розподіляли, я хвилювалась і погано спала. Батьки допомагали з дітьми, бо я була дестабілізована. Я сама собі дам раду, але коли треба подбати про дітей — це додаткове навантаження. Я відчувала, що так не можу. Ми би хотіли, щоб він подзвонив, але по-різному може статися. 

6. Важливо не знецінювати. «Та що там в тебе! От в моєї подруги, от у неї було…» – моделюю різні ситуації. «Твій там щось забув, а в тої так, от проблема, а в тебе ще не проблема!». Також: «Не плач, не переживай» – в нас так люди люблять говорити. А жінка не може не плакати, не може заставити себе розслабитися.

А як можна допомогти дитині пройти цей шлях трішки легше, що тато\дядько не вдома, але захищає країну?

Найперше — це бути самому бути більш-менш в ресурсі, стабільному стані. Стабілізуватися допомагають групи підтримки, різного виду допомога. Коли маєш ресурс – маєш, що дати дитині.

Я підтримую свого чоловіка в рішенні піти на війну. В нас позитивний образ тата, який воює. Діти дуже перейняті війною. Малий хоче піти на війну, має кільканадцять пістолетів, показує татові пістолети, співає патріотичні пісні. Діти розуміють, що тато захищає країну – це позитивний образ. Але тата бракує. Діти можуть плакати. Вони можуть бачити, що хтось йде з татом: «А чому мій тато на війні – а не дома? Чому ця дівчинка бавиться з татом, а мого немає?».

Я підтримую свого чоловіка в рішенні піти на війну. В нас позитивний образ тата, який воює.

Це про біль, ми це проплакуємо, ми готові. Удавати, що цього немає, теж не вихід. Все одно буде переживати. Ми розуміємо і приймаємо цю ситуацію, це пов’язано з певною жертвою. Хтось має захищати державу – це великий подвиг.

Джерело фото: AP, Vadim Ghirda

Чи погоджуєтесь ви з тим, що дружина несе тягар війни?

Глибоке питання. Тягар війни несемо ми всі, навіть ті люди, які про це не задумуються, українці як нація. Якщо говорити про війну – ми всі травмовані, але війна може мати особистісний вимір. Якщо втратив близьку людину через обстріли, чи розлука, хтось пішов воювати, чи виїхав за кордон – це все може мати особистісний вимір.

Одна людина сприймає спокійніше, інші болючіше. Хтось на антидепресантах, не може адаптуватись, чи прийняти рішення чоловіка, що він пішов. А для когось це є легше. Ми не можемо мірятися, дорікати, що в когось більше або менше болю. Кожен по-різному переживає.

Як можуть дівчата потрапити до вашої групи?

Треба мені написати в особисті на Фейсбуці. Я тепер доєдную через особисте спілкуванні, бо вже є створена група. Дивлюся чи людина готова ділитися, на якому вона етапі. Можливо зараз їй треба трішки в іншому форматі попрацювати. Коли дівчата діляться важким, а людина в гострій фазі, то вона може не витримати. З іншого боку – це може бути шнурочок до розморожування і ти відчуваєш, що стало легше, ніби ковток повітря. Через розповіді інших видно потреби, приблизно однакові на мої. Я не сама. Люди проходять подібні речі, що і я.

Дарина Ребро