Паломництво до Люрду (частина шоста)
  • Птн, 16/02/2018 - 13:13

Залишається один день для відпочинку перед відльотом до Львова. Особливий день. Сьогодні в римо-католиків Попільна Середа, але й спомин св. священномученика Валентина. Хорвати жартують в стилі дуже, дуже чорного гумору: останній раз Попільна Середа і спомин св. Валентина співпали в 1945-му і що тоді було – всі знаємо. Чесно кажучи, жарти жартами, але від таких жартів якось дуже вже моторошно стає. Адже західніше від Ельби до європейців дійсно прийшло визволення від коричневого мороку. Але східніше від цієї ріки коричневий морок був замінений червоним. І європейські народи до сьогоднішнього дня пожинають наслідки цих страшних часів.

Сьогодні лапаю себе на тому, що можу збагнути сенс посту в римо-католиків, але сенс посту у візантійській традиції залишається для мене таємничим. Для римо-католиків піст - це не тільки уникання м’яса, а й правило, що в день можна всього-на-всього один раз наїстися до ситності. А в візантійській традиції піст - це уникання м’яса та набілу. Значить, якщо в часі строгого посту в римо-католиків сісти і з’їсти трохлітровий бутель чорної ікри і заїсти це все французьким батоном – це порушення посту – гріх, а виходить, що в нас, греко-католиків, це гріхом не буде. Відверто кажучи, це для мене дивно й не зрозуміло.

Так само для мене великою незрозумілістю є існування у візантійській традиції алітургійних днів – тобто днів, у яких Літургію не можна відправляти; днів, коли Євхаристійна жертва опиняється поза законом. Смисл посту – наближення до Бога, а в часі Великого Посту – ще й з’єднання з Христовою Жертвою. Виходить так, що візантійська традиція віддаляє людину від цієї Жертви. І чи не східний Отець Церкви св. Іван Золотоустий писав, що укинення ЩОДЕННОЇ Жертви стане ознакою часів Антихриста?  І чи не стає на сьогоднішній день така традиція анахронізмом? І чи не ставиться тут обрядовий припис вище реальних духовних потреб вірних? А Літургія Напередосвячених Дарів? Що це?  Хіба це не спроба обійди нераціональні обрядові приписи? Для чого все це? А римське наполягання на скрупульозному дотримані обрядових приписів, хіба це не намагання зберегти в Церкві щось, що римським чиновникам здається як жива екзотика, як можливість сказати: а в нас і таке є, а потім просто Східні Церкви всякими Гаванськими деклараціями деградувати на рівень протестантських збіговиськ? Хіба обряд мав би залишатися тисячами років незмінним, не пристосовуватись до реальних потреб народу Божого? Можливо, я занадто ментально златинізований, щоб зрозуміти містику Візантії і занадто східний, щоб зрозуміти логіку римо-католицьких куріальних прелатів.

Погода на Попільну Середу в Загребі виявилась не найкращою – таке собі ні зими, ні літа. І чомусь в голові спливають слова Ісуса, звернені до церкви в Лаодикеї: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий. Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх.» (Откр. 3, 15-16). Як ці слова стосуються всіх нас! Ми часто, ніби, і теплі – ходимо до церкви, молимось, приступаємо до Таїнств, а часто, ніби, зимні – нас мало цікавить життя Церкви, Її універсальна місія, забуваємо про Бога в своїй сірій щоденності, живемо так як би Його не було.

Піст – це час милості, час, коли мусимо відірватися від сірості, буденності і в площині координат слова Божого побачити, де ми реально перебуваємо. Так само й паломництво – витягує нас із наших сірих щоденностей, із теплого кубелечка практичного атеїзму, прив’язаності до своїх гніздечок і нірок та вкидає нас в духовну авантюру. Кличе нас до переосмислення.

У Старому Завіті вибраний народ Божий мусів дотримуватись приписів Тори стосовно суботнього та ювілейного року. Тобто, раз у сім років народ мусів залишати порядкування землі та раз у п’ятдесят років земля мусіла повертатися своїм першим власникам. Очевидно, що прямим наміром того було запобігти вростанню людини в землю, вростанню її в матеріальний світ. А ми в умовах цивілізації, що своєю основою бачить економічний добробут, можливо, як ніхто із наших попередників покликані виривати себе із матеріальності, щоб не забувати, що людина покликана до життя у спілкуванні з Богом. Що людина – істота діалогу, істота спілкування.

Сьогодні отримав подарунок, якого не сподівався: книжку Роберта Бенсона «Володар світу», книжку, яку гаряче рекомендує і Папа Бенедикт ХVІ, і Папа Франциск. Це вже 9 хорватське видання! А українського нема навіть першого! В нас дійсно ситуація неймовірна – нема перекладів церковних документів, нема перекладів Отців Церкви, нема перекладів Томи Аквінського, нема перекладів багатства християнської думки. Навіть Катехизм Католицької Церкви тепер не так просто придбати. Зате, в нас знаходяться ресурси на переклад всяких пустопорожніх баєчок Бруно Фереро чи густо засмарованих індуїзмом історій Ентоні де Мелло. Прикро…

Народ наш не сяє знанням мов. От і вимушений харчуватися всяким непотребом, або й навіть харчуватися у вигрібній ямі російського православ’я.

Попільна Середа. Є за що нам – українським католикам обох обрядів посипати голови попелом.

В Люрді Марія закликала молитися за грішників, чинити за них покуту. Боюся, що прийшов час, коли ми навіть за навернення своїх власних сердець не все здатні молитися. Є нам за що посипати голови наші попелом.

о.Орест-Дмитро Вільчинський