Отець Григорій Швед зі Згромадження отців Салезіян (УГКЦ) – військовий капелан і батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу. Зараз виховує чотирьох хлопців-підлітків і мріє, щоб у них добре склалось майбутнє.

З початку повномасштабного вторгнення їздить на передову та допомагає тим мешканцям, які живуть на «нулі», а також є духівником одного із військових підрозділів. Про війну, капеланство та батьківство говоримо із отцем Григорієм.

Про АТО

АТО для мене розпочалась із Майдану. Був на Майдані якраз після обстрілів, це дуже змінило тоді моє розуміння і ставлення до всього. Тоді я відчув, чим живуть ті молоді люди, що у їхніх серцях та головах. Тоді я побачив, як прощаються з тими, хто там загинув, відчув увесь біль і сам його пережив.

А потім розпочалась АТО і був клич від владики Ігоря (Митрополита Львівського УГКЦ, – ДВЛ), що наше військо потребує капеланів – хто б хотів на волонтерській основі поїхати. Довго не вагався, бо розумів, що там хлопцям дуже потрібна підтримка невійськової особи. Тоді було Дебальцеве, Донецька область та прилеглі території. Я був поруч із хлопцями, виїжджав з ними на позиції, щодня правив службу. Там, під Дебальцеве, отримав дуже важке поранення у груди та у ногу. На адреналіні навіть цього не розумів. Допомагав із пораненими та зрозумів, що поранений, коли по нозі раптом потекло щось тепле – це була кров. Поранення були дуже складними, та вони не відбили у мене бажання їздити на Схід.

Про повномасштабне вторгнення

Я до останнього не вірив, що буде війна, і всім говорив, що ні, її не буде. Тож коли розпочалось повномасштабне вторгнення був, як і всі, шокованим. Та цей шок швидко минув і я почав возити продукти в особливо гарячі регіони, волонтерити та їздити до хлопців на передову. Не можу зараз порахувати, скільки було поїздок за цей період, та їх було дуже багато. Кожна поїздка – це досвід. Досвід спілкування, смирення, допомоги. Кожна поїздка — це окрема особлива історія.

Про віру

Я духівник Житомирського підрозділу – це артилеристи. Переважно хлопці із Києва та Житомира. Не усі вони практикуючі християни, але ми ніколи не проїхали машиною, щоб не запитати просто у людини, яка йде вулицею в особливо гарячому регіоні, чи потрібна їжа, ліки. Ці хлопці свої продукти віддають людям, діляться усім, що у них є, шукають медикаменти для цих людей – оце є показник віри для мене. Вони є справжніми християнами, навіть не усвідомлюючи цього. Ці хлопці не моляться щоденно, але не ображають Бога – вони є з Ним, бо роблять добро для людей, і це найвищий показник.

Та поїздка, що запам’яталась

Запам’яталась дуже поїздка у Харків – ми їздили зі ще одними волонтерами, і вони везли для військових автомобіль, а потім запропонували везти допомогу в Харків, де люди живуть у метро. І саме там до мене прийшло розуміння, як поводитися з людьми в бойових діях.

До нас тоді вийшов один із чоловіків і запитав, для чого ми приїхали. Чи знаємо ми про справжні потреби тих, хто там ховається від війни? Що діти навіть там, у метро, навчаються онлайн, що їм бракує ручок та зошитів, бо здаватимуть ЗНО? Нас дуже прямо – і це було дуже чесно – запитали, чи ми приїхали потреби покрити, чи просто зробити фото. Після цього виїзду завжди намагаюся вийти через військових на людей, що мешкають у гарячих точках та дізнатись потреби. Щоб це був справді корисний приїзд, а не роблення фотографій. От тому я не люблю ані фото, ані інтерв’ю. Бо люди переживають велику біду, а ми приносимо їм дві пачки макаронів, робимо фотографії, виставляємо в соцмережі, нам ставлять лайки – типу, який ти крутий – а вони ті макарони з’їли за дві години й далі голодують.

Про страх

Скажу, що поїздка до мирних мешканців і до бійців – це різні поїздки, але щоразу це обстріли. Чи є страх? Я б збрехав, якби відповів, що немає. Є, і це природно. Але під час самого обстрілу реакція дивна – ми сміємося нестримно, жартуємо. Коли стає тихо – в нас потік слів, а потім тиша. Отака реакція психіки.

Дуже зачіпає і болить смерть. Дуже гостро це відчуваєш, коли допомагаєш вантажити тіла загиблих в авто. Та скажу, що наш командир завжди говорить таку фразу: «Якщо ти маєш вмерти тут – ти вмреш, якщо маєш жити – будеш жити!»

Про батьківство

Ідею стати батьком-вихователем дитячого будинку сімейного типу мені свого часу запропонував о. Михайло (Чабан). У його Родинному домі «Покрова» (у домі живуть та навчаються 54 сироти, та ті, чиї батьки у скруті) хлопці вирушають у доросле життя у 16 років – не всі до цього готові, їм потрібна опора та підтримка. Тоді це було 5 хлопців, і перший рік мого батьківства був надзвичайно важким. Вже потім мені отець зізнався, що це були найважчі юнаки, ті, з ким найскладніше. Ми перейшли все – сварки, примирення, розмови, непокору, покору. Всі етапи. Мені було складно, та я жодного разу не шкодував про те своє рішення, я більше отримав, аніж віддав. Зараз у мене чотири юнаки і я вкладаю у них своє серце.

Я часто кажу їм, що тата і маму я їм не заміню, бо це неможливо, та дуже хочу бути для них добрим прикладом, щоби попри ті складні історії дитинства, які були у кожного з них – повірте, там справді дуже болючі ситуації – я хочу, щоб вони збудували щасливе та гідне життя. Намагаюсь завжди допомогти їм, підтримувати стосунки з рідними, якщо це можливо, постійно говорю про сімейні цінності. Коли я у своїх поїздках, мені допомагає помічник та моя права рука – пан Олег. В той період він займається хлопцями, допомагає та вирішує усі справи та питання замість мене.

Про Службу у справах дітей

Це мої близькі друзі та моя підтримка у батьківстві. Знаю, що завжди вдень чи вночі допоможуть та підтримають. Хороші люди, які на своєму місці, що зараз, повірте, рідкість.

Про відпочинок

Моя віддушина та відпочинок – це мої собаки. Джессі – це мій перший реабілітолог. Коли тоді, у 2014, мав поранену ногу, то не міг нормально ходити та її розгинати. Собака потребувала довгих прогулянок, брав її та йшов в ліс – так і нога розпрацювалась. Рік тому з’явився Джек – відпочиваю, коли гуляю з ними та проводжу час на природі. Звісно, люблю спорт, хорошу якісну музику, люблю їздити авто, та ці хвостаті – це зараз моя найбільша розрада.

Про принципи

Як хлопці ставляться до світських вечірок та гучних святкувань у тилу? Негативно. Особливо гостро це відчувається після обстрілів та після втрат. Так, місце для радості, для музики, для позитиву має бути, бо то життя і воно триває. Але в ті моменти треба розуміти межу, а ще тих, завдяки кому є можливість святкувати.

Про плани та мрії

Мрію, щоб мої хлопці виросли хорошими людьми під мирним небом. Щоб кожен, хто чекає свого бійця з війни, дочекався його – живого та здорового.

Спілкувалася Іванка ФЕДІВ